Одиниця з обманом



Категории Всеволод Нестайко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Давайте знайомитися Ранок. П'ять хвилин тому почався урок. У коридорах порожньо й тихо. Та ось хряскають вхiднi дверi. Спершу лунко — у вестибюлi,— потiм глухiше — по коридору — дрiботять швидкi кроки: якийсь неборака запiзнився. Прочинились у кiнцi коридора дверi якогось класу, i тоненький винуватий голосок жалiбно писнув: Можна? Щось докiрливо каже з класу вчителька. Дверi зачиняються. I знову нiкого. День почався. Порожньо й тихо в коридорах. Тiльки шкiльний кiт Сократ, весь у крейдi й чорнильних плямах, виходить з-за рогу й поважно йде самiсiнькою серединою коридора. Вiн користується нагодою. Вiн добре знає, що, коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкур-ляти звiдси й потiм усю перерву гасати по школi, у уникаючи палких проявiв дружби любителiв природи. 4 Сократ iде й меланхолiйно позирає на дверi класiв. Усi дверi однаковiсiнькi, лише на одних табличка з написом I клас, на iнших — X клас. I за одними дверима клаповухi першокласники, вiд старанностi висолопивши язики, глибокодумно виводять у зошитах кружечки й палички. А за iншими — вусатi десятикласники грають у морський бiй з пiдмальованими десятикласницями (поки хлоп'якуватий практикант-учитель з наïвними очима списує всю дошку хитромудрими формулами). Але нас з вами не цiкавлять нi тi, нi iншi. Обережненько, навшпиньочках ходiмте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом IV-Б клас. Табличка перекособочена, з вiдбитим рiжком, але напис видно добре. Пiдiйшли. Прислухалися. За дверима тихо. Жодного звуку. Як то кажуть,— анiчичирк!.. Може, там нiкого нема? Може, клас порожнiй? Прочиняємо нищечком дверi. Зазираємо одним оком... Є!.. Всi на мiсцi! Сидять гарненько. Обличчя зосередженi, серйознi. Нi тобi усмiшки, нi тобi витiвки якоïсь. Не дiти, а янголи. Що таке?.. Може, ми не туди потрапили?.. Хiба про таких напишеш повiсть? Може, ходiмте до iншого класу?.. Пошукаємо справжнiх живих учнiв?.. Та нi, стривайте!.. Ï От учителька Лiна Митрофанiвна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос: – Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав'янко! Ага! — догадуємося ми.— Контрольна! Тепер ясно, чому такий порядок. Лiна Митрофанiвна суворо супить брови i орлиним поглядом роззирається навкруги — пильно стежить, щоб нiхто нi в кого не списував. Але де це бачено в свiтi, щоб на контрольнiй нiхто нi в кого не списав?.. От iз третьоï партiï на пiдлогу падає промокашка. Але з третьоï парти нiхто за нею не нахиляється. За нею нахиляються з четвертоï парти. Лiна Митрофанiвна робить рвучкий рух: – Га? Що таке?!. – У мене промокашка впала,— невинно клiпають очима з четвертоï парти. Лiна Митрофанiвна не бачила, з якоï партiï впала промокашка,— i все в порядку!.. – Мiй четвертий Б — неможливий! — часто каже Лiна Митрофанiвна. – Мiй четвертий Б — найкращий! — так само часто каже Лiна Митрофанiвна. – Мiй четвертий Б доведе мене до iнфаркту! — каже Лiна Митрофанiвна. – Мiй четвертий Б тiльки й тримає мене на свiтi! — каже та ж сама Лiна Митрофанiвна. То коли ж вона каже правду? Хто ж вони такi — отi чотирнадцять хлопчикiв i десять дiвчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами? Гарнi вони чи поганi? Давайте-но ближче познайомимося з ними! З кого почнемо? Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самiсiньким столом Лiни Митрофанiвни... Спасокукоцький i Кукуєвицький Обидва вони маленькi, кругловидi, клаповухi i кирпатi. Тiльки той, що в нього на носi руденька блямбочка,— то Спасокукоцький. А той, що в нього щербатий зуб,— то Кукуєвицький. Спасокукоцького звати Лесик. Кукуєвицького звати Стасик. Понад усе на свiтi Спасокукоцький любить цукерки Тузик. Кукуєвицький понад усе на свiтi любить цукерки Бiлочка. Але, якщо нема Тузика й нема Бiлочки, вони гризуть усе, що є: Золотий ключик, Еру,Киць-киць, Морськi камiнцi, Бджiлку, Корiвку i навiть твердi, хоч об дорогу кидай, Козинаки. Так iсторично склалося, що в перший день у першому класi вчителька Лiна Митрофанiвиа посадила ïх. за першу парту перед самiсiньким своïм столом. Бо вони були найменшенькi в класi. Так сплелися ïхнi долi. Ех-хе-хе!.. Доле-доле!.. Коли тобi повних сiм рокiв, а у трамваï або тролейбусi тобi од сили дають п'ять з половиною, найбiльше шiсть,— ох, як же ж ти страждаєш, ох як же ж тобi хочеться бути хоч на крапелюшечку, хоч на сантиметрушечку вищим!.. Як же ж тобi хочеться бути таким, як отой Iгор Дмитруха, що сидить на останнiй партi i обстрiлює жованими паперовими кульками iз скляноï трубочки класну дошку... Як же ж тобi хочеться!.. Спасокукоцький скоса позирав на Кукуєвицького i думав: Здається, вiн трохи менший за мене... Ононо як на лiктi спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсiм шпiнгалет. А, мабуть, думає, що я шпiнгалет. Думає, що я пiгмей i нiкчема. Що об мене можна ноги витирати. Нi! Не допущу, щоб вiн так думав! Не допущу! На великiй перервi, коли вони стояли бiля вiкна в коридорi, гризли козинаки i дивились, як у дворi на спортмайданчику старшокласники дерлися вгору по канату, Спасокукоцький цмокнув цукеркою i сказав: – А ми цього лiта на дачi в селi були. I я вилiз на отаке здоровенницьке дерево. На самiсiньку верхiвку. I там було гнiздо шулiки. А у гнiздi шулiченята. Дзьобатi такi!.. Але я ïх не взяв. Нащо вони менi. Щоб iще шулiка око за них виклюнув! Дужже треба! Тiльки подивився, пальцем поторкав i злiз. Кукуевицький заклiпав очима, i козинака застряла у нього в горлi. Вiн хотiв щось сказати, але не змiг, а тiльки промекав, як козеня: – М-меее!.. Тут задзвенiв дзвоник, i довелося йти в клас. Спасокукоцький торжествував: Ага! З'ïв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпiнгалет! Але на наступнiй перервi Кукуевицький заклiпав волохатими вiями, почервонiв i тихо сказав: – А я... якось узимку пiшов на Днiпро подивитися на пiдлiдний лов. Лiд був тiльки попiд берегом, а далi вода. I шмат крижини, де я стояв, одiрвався i поплив. Усi кричать. А я не злякався. Тiльки кричу: Агов! Швидше рятуйте, бо менi в гастроном по сметану треба! I по мене послали катер, i виловили мене уже пiд Києвом, бiля Жукового острова. Але сметану я таки встиг купити... Спасокукоцький крекнув i теж почервонiв. Потiм зiбрав усi своï сили i сказав: – А мене... а я... а менi справжню пожежу гасити довелося. О! На дачi. Загорiлася солома бiля корiвника. Але я не розгубився, схопив вiдро з помиями i... Якби не я, згорiв би к свиням i корiвник, i хата, i все на свiтi... – А я...— скромно опустив очi Кукуевицький.— А я... лишився колись сам у квартирi. I раптом подзвонив злодiй. Розбiйник. I каже: Одчиняй! Киïвгаз! А я весь зацiпенiв i кажу: Не одчиню! Всi розбiйники завжди кажуть Киïвгаз, а тодi заходять, убивають i грабують. Тiкайте, бо зараз як вiзьму татову мисливську рушницю i як стрельну через дiрку для ключа! А вiн каже: Дурний! А я кажу: Од такого чую! Вiн злякався i пiшов. Спасокукоцький тяжко зiтхнув i, мало не плачучи, сказав: – А я... а мене колись велосипед переïхав... I маминого годинника я колись проковтнув... Разом з ремiнцем... Настрiй у Спасокукоцького зiпсувався вкрай. Сидячи на уроцi, вiй спiдлоба позирав на Кукуєвицького i думав: Невже цей шпiнгалет не брехав! Невже справдi i на крижинi плавав, i з розбiйником так хоробро розмовляв... А я ж усе чисто вигадав — i про шулiченят, i про пожежу... Насправдi то вiн сам трохи не спалив корiвника. Бавився сiрниками, i зайнялася солома. Перелякавшися, вiн заверещав, як порося. Прибiгла мама, схопила вiдро з помиями i залила вогонь, а його самого так торохнула вiдром, що вiн заорав носом у калюжу. Спасокукоцький свердлив очима Кукуєвицького, намагаючись зрозумiти, брехав той чи нi. Але Кукуєвицький дивився так ясно i невинно, що нiчого не можна було зрозумiти. I Спасокукоцький вирiшив не здаватися. Наступного дня з'ясувалося, що Спасокукоцький на тiй самiй дачi ще витяг з рiчки потопаючу маленьку дiвчинку, лазив у криницю рятувати кошеня i ïздив верхи на баскому жеребцi Електронi... Однак з'ясувалося також, що Кукуевицький, у свою чергу, бився iз скаженим собакою, лазив у каналiзацiйний люк дiставати ключi, загубленi сусiдською дiвчинкою, i пiд час вiйськового параду катався на мiжконтинентальнiй балiстичнiй ракетi з атомною боєголовкою... Тепер Спасокукоцький, розгортаючи газету Зiрка, з острахом читав заголовки — чи не надруковано статтi про подвиги Кукуєвицького. I, слухаючи по радiо Пионерскую зорьку, боявся почути знайоме прiзвище. Минуло кiлька днiв, сповнених подвигiв та героïзму. Спасокукоцький i Кукуєвицький ходили з гордо пiднятими головами, розправивши плечi. Вони стали вищими i стрункiшими. Та одного разу Кукуєвицький не прийшов до школи,— мабуть, захворiв. Спасокукоцький пронудився усi п'ять урокiв. У головi безглуздо крутилася нерозказана прекрасна пригода про двобiй Спасокукоцького з величезною гадюкою (якраз учора вiн прочитав книжку Сергiя Артюшенка Шутка с питоном). То була така пригода, вiд якоï Кукуєвицького скрутило б у баранячий рiг. А вiн не прийшов. У кепському настроï повернувся Спасокукоцький додому. Обiдав вiн без апетиту. За обiдом мама раптом якось дивно глянула на нього, потiм ще раз глянула, пильно придивилась i сказала: – Ану розкрий рота! Нiчого не пiдозрiваючи, Спасокукоцький роззявив рота. – Ой! — скрикнула мама.— У тебе ж дiрка в зубi! Карiєс! Боже мiй! Треба негайно йти до зубного лiкаря! – Що?! — Спасокукоцький випустив з руки ложку, i вона, дзенькнувши об край тарiлки, плямкнулась у борщ. – Треба негайно йти до зубного лiкаря! — повторила мама.— Негайно! — вона вже набирала номер телефону.— Аллоу! Скажiть, будь ласка, коли приймає стоматолог?.. Ага. Дякую!..— вона поклала трубку.— Ходiмо зараз же! З другоï години дуже гарний спецiалiст. – Й-я... не... пiду! — сказав Спасокукоцький. – Пiдеш! — твердо сказала мама. – Не пiду! — ще твердiше сказав Спасокукоцький. – Ти що — хочеш лишитися без зубiв?! Догрався з тими цукерками! Скiльки разiв я говорила — не ïж стiльки цукерок! Не гризи без кiнця цукерки!.. – Я не пiду! — на високiй нотi вiдчайдушно вигукнув Спасокукоцький. – Пiдеш,— спокiйно сказала мама, пудрячи перед дзеркалом носа. – Я не можу нiкуди йти. Менi погано,— скривився Спасокукоцький.— У мене болить живiт. – Нiчого в тебе не болить,— сказала мама, пiдмальовуючи помадою губи. – Ой! Ой! — Спасокукоцький перехнябився i лiг щокою у прохололий борщ. – Ти ж знаєш, що на мене це не дiє,— незворушно сказала мама, фарбуючи щiточкою вiï. То була правда. Мама Спасокукоцького була тверда, як алмаз. Полежавши трохи у борщi, Спасокукоцький пiдвiв голову, обiбрав iз щоки капусту й тяжко-тяжко зiтхнув: – Ти хочеш моєï загибелi!.. – Я хочу, щоб мiй син не був беззубий. Щоб йому не довелося носити в портфелi стаканчик iз вставною щелепою. ...Через п'ять хвилин вони вже йшли до дитячоï полiклiнiки. Мама мiцно тримала Спасокукоцького за руку, а вiн механiчно переставляв ноги i нiчого перед собою не бачив: усе розпливалось у сльозах. Тiльки у такт цоканню маминих каблукiв гупало в грудях серце. Запахло лiками — вони зайшли у полiклiнiку. Бiля стоматологiчного кабiнету не було нiкого, прийом тiльки-но почався — вони прийшли першими. I ïх одразу запросили. Спасокукоцький переступив порiг кабiнету, i в нього похололо всерединi. Пiд стiною стояла скляна шафа, у якiй на скляних полицях лежали блискучi нiкельованi iнструменти для висмикування зубiв — клiщi, козячi нiжки i тому подiбне. А посеред кабiнету, поряд з крiслом, стояла в о н а — бормашина. Ота страшнюча пекельна бормашина, про яку Спасокукоцький чув ще в дитячому садочку вiд завжди переляканоï Талочки Дударенко. Блакитна, обтiчноï форми, схожа на рубку пiдводного човна, бормашина дивилася на нього жовтим оком i наче пiдморгувала. Першим бажанням Спасокукоцького було рвонутись i дати драла. Але позаду гостро пахла парфумами невблаганна мама. А попереду привiтно усмiхався i пахнув лiками високий лисий дядечко з бородавкою на носi — лiкар. Усi шляхи до втечi було перекрито. – Заходьте, заходьте,— лагiдно промовив лiкар i широким жестом показав на крiсло.— Будь ласка, сiдайте, юначе. По обличчю бачу, що передi мною справжнiй мужчина. Але Спасокукоцький не зреагував. Вiн прекрасно знав цi лiкарськi штучки-дрючки: усмiхається-усмiхається, а потiм я-ак штриконе шприцом, або я-ак рiзоне скальпелем, або я-ак утне iще щось — i моргнути не встигнеш (Талочка Дударенко не раз про це говорила). Спасокукоцький не зрушив з мiсця. Мама несподiвано пiдхопила його пiд пахви й, хоч вiн щосили задриєав ногами, пiдняла i, як дитину, посадила в крiсло. Лiкар натиснув на якусь педаль, i крiсло поïхало вгору. А серце Спасокукоцького покотилося вниз. – Ну-с, розкриємо рота i подивимося, що там у вас робиться,— усмiхнувся бiля самiсiнького носа Спасокукоцького лiкар. – Лесику, ну ти ж гарний хлопчик. Ну розкрий ротика. Ну будь розумником! — чужим, неприродно лагiдним голосом сказала ззаду мама. – Ну-с! — повторив лiкар. – Е-е! — зцiпивши зуби, мотнув головою Спасоку-коцький. – Не розумiю. Ви що — глухонiмий? – У мене не одкривається рот,— не розтуляючи зубiв, процiдив Спасокукоцький.— Мабуть, спазми. – А-а, це буває,— усмiхнувся лiкар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис, i рот розтулився сам собою. Другою рукою лiкар спритно пiднiс до зубiв Спасокукоцького маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку. – Г-г-г-ав! — сказав Спасокукоцький i вкусив лiкаря за палець. – О-у! — одсмикнув руку лiкар.— Так ви менi, юначе, палець одкусите. Як я тодi працюватиму? — I раптом сказав суворо: — Ану, розкривай рота швидше! Ця рiзка змiна тону подiяла на Спасокукоцького, i вiн розтулив рота. Лiкар знову пiднiс дзеркальце до зубiв. – Га-а-а! — закричав Спасокукоцький. – Що таке? Я ж iще навiть не доторкнувся. Тiльки дивлюсь. – Болить. – Не може бути. – Ага. Вам не може бути. А менi може бути. Це ж не вашi зуби! Я бiльше не хочу. Я уже злажу. – Тю! — сказав лiкар.— I де ти, такий розумний, учишся? В якiй школi, у якому класi? От вiзьму й напишу про тебе в стiнгазету. – Напишiть-напишiть! — сказала ззаду мама i назвала номер школи i клас. – Що?! — весело вигукнув лiкар.— Оце здорово! Так у цьому ж класi вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк. – Га? — Спасокукоцький вiд подиву розкрив рота. Справдi, у ïхньому класi вчилася дiвчинка Люба Присяжнюк. Ой! Це ж тепер усi знатимуть... I Кукуевицький знатиме... Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засмiє мене тепер Кукуевицький, у регiт засмiє. Всiм розкаже тепер i про пожежу, i про криницю, i про жеребця Електрона... Ой, що ж тепер буде?.. Поринувши у своï думки, Спасокукоцький i не помiтив, як лiкар увiмкнув бормашину i вона тихо-тихо за дзижчала. Було зовсiм не боляче... Минуло кiлька непомiтних хвилин, i лiкар весело сказав: – Ну, от i все!.. Двi години не ïсти!.. Вiн натиснув на педаль, i крiсло опустилося вниз. – Ви вiльнi! Спасокукоцький iзлiз з крiсла i, хитаючись, мов пiсля космiчного польоту, ступив кiлька непевних крокiв до мами. Мама усмiхалася, простягаючи йому руки. I оце все?.. А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав i кусався! Ех-х!.. А Кукуевицький бився iз скаженим собакою, плавав по Днiпру на крижинi i проганяв розбiйника з Киïвгазу... Кукуевицький таки герой, а я... Ех-х!.. I так йому стало прикро, так прикро, що вiн скривився i... заплакав. – Отаке! — здивовано вигукнув лiкар.— Чого це ти? Усе ж минулося! А-а... Ти, може, думаєш, що я розкажу Любi? Так нiчого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримався як справжнiй мужчина!.. Справжнiй мужчина шморгнув носом i витер сльози. А коли вони вийшли з кабiнету, Спасокукоцький раптом почув у коридорi жiночий голос: – От бачиш, хлопчик зовсiм не боявся!.. Бачиш, нiчого ж страшного... А ти... Спасокукоцький обернувся. Пiд дверима у черзi на стiльцi поруч з мамою сидiв переляканий заплаканий Кукуєвицький... * * * Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч з Надею Трав'янко сидить Шурик Бабенко. Надя Трав'янко — видатна особа (це вона при усьому класi натовкла носа Льонi Монькiну), але зараз не про неï мова. Зараз давайте познайомимося з Шурином Бабенком. Шурик Бабенко Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерiшучий, сором'язливий хлопчик. Якось так iсторично склалося, що з самого малечку вiн був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, блiденький, вiн дуже часто хворiв, i мама, що називається, трусилася над ним. Вона не тiльки не вiддала його в дитсадок, а й у двiр самого гуляти нiколи не пускала. I рiс вiн такою собi хатньою iстотою, як оте лупате чорненьке кiмнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому, i воно тремтить, бiдолашне, ледь тримаючись на своïх тоненьких нiжках. Десь рокiв до шести Шурик з батьками жив у великiй комунальнiй квартирi, де, крiм них, мешкало ще кiлька сiмей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дiтей — самi за себе дiвчатка: Галочка, Талочка, Манечка, Танечка, Зiночка, ще й Катруся. I Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як i вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в дочки-матерi. Дiйшло до того, що якось вiн сказав бабусi: Я пiшла до Галочки. Було йому тодi рокiв три. З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спiзнався лише тодi, як пiшов до школи. На той час вони вже одержали нову iзольовану квартиру й переïхали в iнший район мiста. Iдучи перший раз у перший клас, Шурик навiть не сподiвався зустрiти там когось знайомого. I раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самiсiньким вереснем теж одержали нову iзольовану квартиру в цьому районi. Галочка щиро зрадiла, побачивши Шурика. I одразу ж розповiла дiвчаткам про ïхню дружбу. До кiнця урокiв весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку i як вiн сказав: Я п i ш л а до Галочки. I вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замiсть ш вимовляв ф, закричав, хiхiкнувши: – О, Фурик Бaбенко! Фурик Бaбенко (роблячи наголос на першому складi)! I всi хлопчики в класi засмiялись. В цю мить усi вони вiдчували себе мужчинами. Один тiльки Шурик був Бабенко. Отак почалося самостiйне Шурикове життя в шкiльному колективi. Власне, перших два роки не дуже воно було самостiйне i не дуже в колективi. Самостiйно в колективi Шурик лише сидiв у класi на уроках. Пiд час перерви вiн самотньо стояв пiд стiночкою в коридорi — або просто так, або жуючи снiданок. А пiсля урокiв у вестибюлi його вже чекала мама чи бабуся, i самостiйнiсть Шурикова закiнчувалася. Навiть домашнi завдання Шурик готував разом з мамою. Тiльки у третьому класi йому дозволено було самому ходити до школи i виходити у двiр гуляти. Але Шурикового становища це не змiнило. У хлоп'ячий гурт увiйти вiн не вмiв. Мовчки стояв вiн пiд стiночкою у дворi i дивився, як хлопцi гасають. Навiть плаксiй Льоня Монькiн не мав Шурика за людину i проходив повз нього не помiчаючи, як повз порожне мiсце. I Шурик переживав. Шурик страшенно переживав... Вiн усе вiддав би, лише бути б таким, як Iгор Дмитруха! О, Iгор Дмитруха — то велика людина! Як кажуть хлопцi — молоток! З таких виростають полководцi, героï i чемпiони. Навiть коли пiсля добрячоï прочуханки вiд завпедшi Вiри Якiвни вiн схиляє голову й каже: Я бiльше не буду,— це в нього звучить гордо й незалежно. А як вiн з'ïжджає по перилах з другого поверху! Як вiн хвацько чвиркає-спльовує крiзь зуби! А, найголовнiше,— як вiн грає у футбола! Ах, як вiн грає у футбола! Для хлопцiв вiн — i Блохiн, i Мунтян, i Колотов, i Веремєєв разом узятi. Шурик, не задумуючись, вiддав би свою колекцiю значкiв, щоб забити хоч один гол так, як Iгор Дмитруха. Але Шурик мiг тiльки мрiяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмiв. Бо нiколи у футбол не грав. А футбол — це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навiть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м'яча по квартирi i, звичайно, ненароком розбив у книжковiй шафi скло, мама м'яча одiбрала, порiзала на шматки й викинула у смiттєпровiд. Щоправда, одного разу... Поробивши уроки, Шурик вийшов у двiр i, як завжди, став пiд стiночкою бiля пожежноï драбини. Хлопцi якраз маталися. Було ïх у дворi до двох десяткiв, грали вони не однаково — хто краще, хто гiрше. I щоб було по справедливостi й цiкавiше, склад команд щодня мiнявся. Постiйними були тiльки капiтани — Iгор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопцiв розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотiлися, потiм пiдходили до капiтанiв i говорили: – Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу? – Яблуко,— казав, наприклад, Дмитруха, i хто з хлопцiв по домовленостi був яблуком, iшов до нього в команду, а груша котилася в команду Галушкинського. Це називалося мататися. Навчив хлопцiв цього батько Iгора Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий болiльник футбола, розповiвши, як колись у дитинствi вони з друзями розподiлялися на команди у такий спосiб. Так от, у той день хтось iз хлопцiв не вийшов, i Льонi Монькiну не було пари. Якби це iнший, то вiн посумував би трохи i лишився в запасi. Але Льоня Монькiн був такий зануда i зчинив такий євалт: А чому я! А я хочу! А я не буду! А я все одно! — що Iгор Дмитруха врештi чвиркнув крiзь зуби i, вгледiвши Шурика, кивнув: – Матайся он з ним! I Льоня пiдскочив до Шурика i, навiть не спитавши, хоче той грати чи нi, обхопив його за плечi й лоскотно зашепотiв у самiсiньке вухо: Ти гарбуз, я кавун. Ходiмо! I потяг до капiтанiв: – Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун? Шурик помiтив, як Льоня пiдморгнув Iгоревi, наголошуючи на словi кавун. Йому, звичайно, хотiлося бути в командi Iгоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав: – Гарбуз! Чи поспiшив, чи не помiтив отого пiдморгування. У Шурика занiмiло всерединi — наче вiн раптом знявся й полетiв. – Будеш стопером,— кинув йому Дмитруха й побiг до центру поля. Шурик отетерiло заклiпав очима — вiн не знав, що таке стопер... Вiн полетiв далi, але вже не вгору, а вниз, у прiрву. – Чого став, балда! Бiжи до ворiт! — гукнув йому хтось iз хлопцiв. Шурик щодуху кинувся до ворiт. – Ти куди, єава, то ж не нашi ворота! — знов гукнули йому. Шурик рiзко спинився i, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бiк. – Стiй тут! — шарпнув його хтось за руку. Шурик завмер. Пролунав свисток. Гра почалася. Шурик стояв, i серце його трiпотiло, наче м'яч у сiтцi ворiт. Вiн не мiг розiбратися, де нашi, де не нашi. Все зливалося в нього перед очима, мигтiло, мелькало й смикалося. – Грай у стiнку!.. Замкни штангу!.. Пресiнг! — чув вiн звiдусюди якiсь незбагненнi чудернацькi слова й нiчого не мiг зрозумiти. I раптом вiн побачив, що прямо на нього... котиться м'яч. Шурик зацiпенiв. Це було так страшно, наче то котився не м'яч, а котилася бомба. Шурик не мiг ворухнутися. М'яч пiдкотився, стукнувся об Шурикову праву ногу й спинився. – Пасуй! Пасуй сюди! — почув Шурик голос Iгоря Дмитрухи. Шурик наче прокинувся, дрiбно затупцявся на мiсцi, розмахнувся i незграбно шкрябонув ногою по землi... повз м'яч. I в цю мить налетiв Валера Галушкинський, вдарив по м'ячу, воротар з хеком ляпнувся на землю, але було вже пiзно. – Фтука-а! — не своïм голосом закричав Галушкинський. – Ура! Штука! — закричав Льоня Монькiн, стрибаючи на спину Галушкинському. I ще кiлька галуш-кинських гравцiв пiдбiгло i обхопило свого капiтана. Щуриковi здалося, що то його серце вискочило з грудей i разом з м'ячем влетiло у ворота... Iгор Дмитруха пiдбiг до Шурика i пхнув його в плече: – Кульгай з поля, партач! — i загукав Галушкинському: — Ми граємо без стопера. Так закiнчився Шурикiв перший у життi футбольний матч. Бiльше нiхто Шурика мататися не запрошував. I Шурик або сидiв у себе на балконi, або самотньо стояв на своєму постiйному мiсцi, пiд стiночкою бiля пожежноï драбини. I хтозна, скiльки б вiн там простояв, якби не одна несподiвана обставина. Цього лiта, як i завжди, Шурик з батьками поïхав вiдпочивати в Євпаторiю. А коли повернувся, то дiзнався, що в ïхнiй будинок переïхав знаменитий футболiст, капiтан команди Метеор, заслужений майстер спорту Гелiй Бумбарасов. Ще й одержав квартиру якраз над Шуриком. Шурик жив на другому поверсi, а Бумбарасов оселився на третьому. Хлопцi були надзвичайно збудженi i гули, як бджоли. Ще б пак! У ïхньому будинку жив сам Бумбарасов, залiзний Бумбарасов! Усi болiльники називають його Директор — такий вiн розважливий i серйозний: нiколи не поспiшає, не метушиться, але найпрудкiшi форварди не можуть його обiйти. Бумбарасов був стопер. Шурик уже знав, хто такий стопер. Стопер — то центральний захисник, головна особа у захистi. Тепер хлопцi грали у футбол, що називається, з ранку до вечора. I так старалися, так старалися, що аж пара з рота йшла. Кожному хотiлося, щоб його гру побачив i оцiнив Директор. Правда, Директор вдома майже не бував,— то вiн на тренуваннi, то у вiд'ïздi. Але сьогоднi Директор вдома — це хлопцi знали напевне. Пiд час учорашнього матчу, який транслювали по телевiзору, вiн дiстав травму, i всi бачили, як вiн, шкутильгаючи, пiшов з поля. Шурик сидiв на балконi i дивився, як хлопцi грають у футбола. Вiдколи переïхав Бумбарасов, Шурик майже не виходив у двiр, а здебiльшого сидiв на балконi. Тут вiн вiдчував себе ближче до знаменитого Директора, нiж хлопцi, i йому це було приємно. Вiн бачив, що хлопцi раз у раз зиркають на бумбарасовський балкон, а мимохiть i на його балкон, бачать його, Шурика, в такiй безпосереднiй близькостi до Директора i, мабуть, заздрять. Це теж було Шуриковi приємно. А коли вiн iнодi чув кроки Бумбарасова в себе над головою, серце його радiсно завмирало. I йому хотiлося зробити щось надзвичайне, героïчне, щоб побачили i хлопцi, i Директор, i всi-всi. От щоб, наприклад, вибухла раптом пожежа i на очах у всiх хлопцiв Шурик винiс травмованого Директора з вогню. Або... ще щось... Але пожежi не було. Бумбарасов не курив i з вогнем поводився обережно. Правда, одного разу (це було на другий день пiсля приïзду з Євпаторiï) Шурик прокинувся серед ночi вiд якогось грюкоту, що лунав iз кухнi. Шурик i собi кинувся туди й побачив, що з стелi дзюрить вода, а тато й мама, шльопаючи босими ногами, пiдставляють миски, каструлi, ночви... Мама верескливо лаялася, а тато ïï заспокоював. Потiм тато подзвонив Бумбарасову по телефону i сказав: – Пробачте, по-моєму, у вас щось коïться на кухнi. Дивiться, щоб не попсувало вам пiдлогу. У нас дзюрить, як з вiдра. Виявилося, що звечора не було води, Директор вiдкрутив кран i забув, а вночi вода пiшла i... Але то було вночi, всi хлопцi спали i нiчого не бачили, i Бумбарасов не був травмований, i, як на те пiшло, то виносити довелося б Шурика, а не Бумбарасова... Валера Галушкинський сьогоднi не грав,— вiн поïхав з батьками у село в гостi до родичiв,— другим капiтаном був Льоня Монькiн, i команда Iгоря Дмитрухи перемагала з розгромним рахунком 23-5. Iгор Дмитруха гасав по полю, як очманiлий. Вiн весь аж пашiв. Нiколи не грав вiн так завзято, так натхненно. Сам забив вiсiмнадцять голiв! Такий трiумф буває, мабуть, один раз у життi. Невже Директор не бачить цього? Нi, не мiг вiн цього не бачити. Пiсля кожного гола команда Iгоря Дмитрухи так ревла вiд захвату, що дзвенiли шибки. I хоча на балконi Бумбарасова не було, вiн, напевне ж, виглядав у вiкно. Не мiг вiн не виглядати. Несподiвано Монькiн прорвався до дмитрухинських ворiт. Назрiвав гол. Iгор Дмитруха, рятуючи своï ворота, з усiєï сили влупив зустрiчним ударом i, як кажуть футболiсти, засвiтив свiчу. М'яч злетiв високо вгору i впав... прямiсiнько на балкон Бумбарасова. Всi так i застигли. Пороззявляли роти i тiльки розгублено перезиралися. Це була зовсiм непередбачена, ганебна ситуацiя. Iти турбувати травмованого Директора, перепрошувати, мовляв, ми закинули м'яч до вас на балкон, оддайте, будь ласка...— це значить зганьбити себе в очах знаменитого футболiста на вiки вiчнi. Хлопцi ладнi були провалитися крiзь землю. Iгор Дмитруха стояв блiдий, як сметана. I раптом у Шурика всерединi щось клацнуло — наче зламалася пломба якогось запобiжника. Обабiч Шурикового балкона були прилаштованi дерев'янi штахети, по яких вився дикий виноград. Шурик злiз на бильця i почав дертися по тих штахетах угору до Бумбарасового балкона. Хлопцi одразу помiтили. Знизу почулися вигуки: Диви!, Ух ти!, Лiзе!. А Шурик лiз i нiчого не вiдчував, крiм нервового лоскоту в горлi. А в головi дзвенiла одна розпачливо-радiсна думка: Я герой! Я герой! I всi це бачать! Ой, я герой! Вiн майже долiз,— лишалося зовсiм трiшечки,— як раптом зачепився черевиком за виноградну лозину. Намагаючись вивiльнитися, вiн глянув униз i... похолов! Вiн вiдчув висоту. Шурик судорожно зчепив руки й закляк. Вiн зрозумiв, що тепер не зможе вiдiрвати рук вiд штахетiв, не зможе нi дертися далi вгору, нi злiзти назад униз. Слизький страх холодним потом укрив усе тiло. Шурик розтулив рота i — не крикнув, нi, голосу не було! — жалiбно, розпачливо нявкнув, як маленьке замучене кошеня. I тут вiн вiдчув, як дужа рука схопила його, одiрвала вiд штахетiв i потягла вгору на балкон: – Дурень! Ах ти ж дурень! — сердито гукнув Директор i, поставивши Шурика на балкон, влiпив йому потилишника — одного, другого, третього... Шурик тiльки клював у такт носом i хлипав... ...Три днi Шурик не виходив у двiр i навiть на балконi не показувався. Вiн паленiв вiд сорому, згадуючи, як Бумбарасов тягнув його, мов паршиве кошеня, а потiм при всiх давав потилишники, приказуючи: Дурень! Ах ти ж дурень!.. На четвертий день довелося вийти, бо бабуся нездужала й послала його в аптеку. Тiльки-но вийшовши з дому, Шурик одразу ж наткнувся на хлопцiв. Вони стояли, розбившись на пари,— збиралися мататися. Угледiвши Шурика, Валера Галушкинський, який сьогоднi приïхав i теж тiльки-но вийшов у двiр, за звичкою реготнув: – О, Фурик Бабенко суне! Але нiхто з хлопцiв чогось не засмiявся. А Iгор Дмитруха чвиркнув крiзь зуби i пхнув Галушкинського в плече: – Не чiпай його! Вiн — молоток! Йому сам Директор по шиï давав! I була в цих словах повага, а може, навiть i заздрiсть... ...Наступного дня Шурик стояв у дворi на своєму звичному мiсцi — пiд стiночкою бiля пожежноï драбини. Але вiн не просто стояв. Вiн стояв зiгнувшись i трохи нахилившись уперед. I вся постать його виражала напруження i чекання. Крокiв за десять вiд нього Iгор Дмитруха розганявся, щоб вдарити по м'ячу. Iгор Дмитруха тренував Шурика Бабенка на воротаря. * * * За третьою партою в середньому ряду сидить худорлява довгошия дiвчинка з короткою хлоп'ячою зачiскою. Це Макаренко Нiна, або (як називають ïï дiвчатка) Макар, або (як називають ïï хлопцi) Макаронiна. Макаронiна Макаронiна вважає, що дiвчинкою вона народилася випадково. ïï зовсiм не цiкавило те, що звичайно цiкавить дiвчат. ïï цiкавило тiльки те, що цiкавить хлопцiв. Вона грала у футбол, у хокей, стрiляла з рогатки, малювала пiд час урокiв на останнiй сторiнцi зошита вiйськовi кораблi, танки, лiтаки. I кепкувала з дiвчат. Одягалася вона теж, як хлопець, i вдома ходила завжди у джинсах чи у шортах. I категорично не визнавала нiчого бiлого — нi бiлих сорочок, нi тим паче платтячок, бо за ïï хлоп'ячою вдачею все бiле негайно перетворювалось на брудно-сiре, а то й чорне. Проте хлопцi ревниво ставилися до ïï хлоп'ячих здiбностей. Вони рiдко брали ïï в свою компанiю, а коли й брали, то весь час намагалися пiдкреслити, що вона все-таки баба (хоч, правду кажучи, у футбол i в хокей вона грала не гiрше, а навiть краще, нiж дехто.з хлопцiв). Але такий уже хлопцi народ — не люблять вони, щоб дiвчата зазiхали на ïхнi достоïнства. Та Макаронiна нiби не помiчала зверхнього ставлення хлопцiв. I всiлякi ïхнi образливi слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м'ячик, одразу вiдфутболювала якiйсь дiвчинцi. Гримне на неï, примiром, Iгор Дмитруха чи Валера Галушкинський пiд час гри у футбол: – Чого стала, пасешся, гава-роззява! А за хвилину вона вже кричить Любi Присяжнюк чи Танi Вербi, якi спокiйнiсiнько стоять собi осторонь, спостерiгаючи гру: – Чого стала, пасешся, гава-роззява! Хоч вони ïй зовсiм не заважають. Дiвчаткам, звичайно, це не подобалося. Дiвчатка з Макаронiною не дружили. Контакт у неï був лише з двома дiвчатками у класi — з Галочкою Бiлан i Свєточкою Черненко. Галочка Бiлан i Светочка Черненко були нерозлучнi подружки ще з дитячого садка. Обидвi тендiтнi, з тоненькими ручками й тоненькими нiжками — наче невагомi. Здається, тiльки дмухни на них — i вони полетять. Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони пiд час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорi школи, мов у фойє театру. Всi ïхнi зошити й пiдручники були обгорнутi бiлим папером, а тi обгортки — геть у квiточках i перебивних картинках. Галочка й Свєточка уособлювали в собi все дiвчаче, що тiльки можна було уособлювати. I на перший погляд здавалося просто дивним, як Макаронiна могла з ними контактувати. А справа була дуже проста. Макаронiна врятувала колись Галочку Бiлан i Свєточку Черненко вiд хулiгана й розбiйника з паралельного А класу Гришки Гонобобеля. Гришка Гонобобель нi з того нi з сього почав був чiплятися до Галочки й Свєточки — вибивав у них з рук портфелi, кидався недогризками яблук, одбирав перебивнi картинки i взагалi усiляко переслiдував. До того ж робив усе це без свiдкiв, пiсля школи, пiдстерiгаючи ïх по дорозi додому. Галочка й Свєточка тихо страждали i тiльки рюмсали по кутках. Захиститися самi вони не могли, а скаржитися соромились. Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макаронiна. Вона побачила, як у прохiдному дворi за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Свєточки з рук портфелi, зiрвав, з них банти i, регочучи, втiк. Галочка й Свєточка, нi словечка не кажучи, пiдняли портфелi i тихо здрюмсали. Макаронiна пiдскочила до них: – Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому... Ех ви,— тютi-матютi!.. Галочка й Свєточка тiльки шморгнули маленькими носиками. На другий день пiд час перерви Макаронiна пiдiйшла до Гришки Гонобобеля i голосно, на весь коридор сказала: – Якщо ти, пiгмей, ще раз зачепиш Галочку й Свєточку,— я зроблю з тебе тюфтелю!.. – Що-о?!. — густо почервонiв Гришка Гонобобель.— Нещастя захотiла?!. Ану кульгай звiдси! — i штовхнув Макаронiну в груди. Макаронiна розмахнулась i невмiло, але дзвiнко ляснула Гонобобеля по щоцi. Гонобобель кинувся на Макаронiну, тицьнув ïï раз, другий, зробив пiднiжку (на це вiн був мастак), i Макаронiна впала. Але тут залунав одчайдушний крик Шурика Бабенка: – Хлопцi! Ашники наших б'ють! I вмить як з-пiд землi вискочили Iгор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вiтасик Дяченко. Так уже ведеться, що вiдколи свiт iснує, ашники й бешники змагаються мiж собою. I не стiльки Макаронiну кинулися захищати хлопцi, скiльки честь свого славного Б класу. Але задзвенiв дзвоник, i на цьому все скiнчилося. Два тижнi Макаронiна гордо, як хлоп'ячу вiдзнаку, носила пiд правим оком синець. А коли вiн став сходити, навiть трошечки пiдфарбовувала його. Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чiпав. I не тому, що вiн злякався. Просто тому, що такi типи, як Гришка Гонобобель, розперiзуються лише тодi, як зовсiм не вiдчувають опору. А тiльки-но дiстануть одкоша, вгамовуються, ïм стає нецiкаво. Вони не люблять ускладнювати собi життя. Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макаронiною почуттям вдячностi i обов'язку. А Макаронiну з ними — гордим усвiдомленням власного героïзму й благородства. Це не було дружбою. Занадто вони були рiзнi, щоб дружити. Та коли Макаронiнi було незручно самiй набиватися хлопцям у компанiю, вона гукала Галочку й Свєточку, i тi, звичайно, не могли ïй вiдмовити. Так було й того вересневого дня. Навчальний рiк тiльки-но почався, ще свiжi були спогади про лiто, i на перервах, зiбравшися купками, учнi жваво обговорювали своï лiтнi канiкули — де хто вiдпочивав, що з ким траплялося. Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як вiн з хлопцями утiк з табору в лiс i до пiзнього вечора блукав там, переживаючи рiзнi пригоди й несподiванки. Це було на околицi Києва, у Пущi-Водицi. Пiд самiсiньким носом, а такi пригоди! — зiтхали заздро хлопцi. – А на каланчу лазив? — спитав Вiтасик Дяченко. – На яку каланчу? — вирячився Валера. – Пiжон! Був у Пущi i каланчi не знає!.. По дорозi до радгоспу Виноградар. Там тепер житловий масив Вiтрянi гори. А колись був тiльки радгосп. I над ним шефствував Киïвський унiверситет, де училися моï тато й мама. I вони туди ïздили з культбригадами. Давали концерти самодiяльностi. Тато студентом на ту каланчу навiть уночi лазив i спiвав там. А потiм менi показав, i я з ним теж лазив. Ух здорово!... Метрiв... метрiв сто! Стоïш... а внизу лiс. Наче на лiтаку над лiсом летиш. I навiть вiдчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорi хитається. Од вiтру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!.. Валера Галушкинський одразу скис. А Iгор Дмитруха раптом загорiвся: – Хлопцi-i! А давайте... а давайте махонемо туди сьогоднi!.. Га?.. Марiя Василiвна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущi якихось пiвгодини. На дванадцятому трамваï. З Подолу. Я знаю! Я там на шостiй лiнiï з дитсадком два роки на дачi був. Махонем! Га?.. Що? Слабо?.. – А чого... давай!.. Чого!.. Запросто!..— вiдчуваючи потребу реабiлiтуватися, стрепенувся Валера i додав винувато:— I як я ïï не помiтив?.. Не в той бiк ходили, мабуть... – Значить, все! ïдемо! — рiшуче сказав Iгор Дмитруха.— Хто поïде? Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, i обидва почервонiли. – Я...менi сьогоднi... на музику,— сказав Спасокукоцький. – А менi... з мамою... до кравчинi,— сказав Кукуєвицький. Було видно, що обидва збрехали. Але збрехав i Льоня Монькiн: – Я б — з радiстю, але... мама квитки в кiно взяла. Просто незручно. А то я б... я б!..— вiн ударив себе в груди. – А менi до хвороï бабусi зайти треба, лiки занести,— опустив очi Шурик Бабенко. Вiн казав правду. – Ех ви! Пiгмеï! Забоялись! — презирливо скривився Iгор Дмитруха.— Ну що ж — ми самi поïдемо. Я, Валера i Вiтасик. – I я! I я! I ми!., —вигукнула нараз Макаронiна i обернулася до Галочки i Светочки: — Правда ж? Правда ж, дiвчата! Ми поïдемо! Правда ж!.. Галочка подивилася на Свєточку широко розкритими оченятами i розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розкритими оченятами i теж розтулила ротик. Але нi Галочка, нi Свєточка не вимовили нi словечка. Ïм дуже хотiлося сказати, що вони ще нiколи-нi-коли в життi не ïздили самi так далеко, що мами ïх ще не пускають, що... Але вони не могли цього сказати. Не могли, не могли вони заперечити людинi, яка врятувала ïх вiд хулiгана й розбiйника Гришки Гонобобеля... Макаронiна рiшуче вигукнула: – Все! Ми ïдемо! Я, Галочка й Свєточка! I переможно глянула на слабакiв Монькiна, Спасокукоцького й Кукуевицького. Iгор Дмитруха теж глянув на них i процiдив крiзь зуби: – Пiгмеï!.. От Макаронiна — молоток! Навiть Галочка й Свєточка молотки!.. А ви манна каша-просто-кваша!.. I хоч як били себе в груди Монькiн, Спасокукоцький i Кукуєвицький, це не врятувало ïх вiд сорому та ганьби. Макаронiна цвiла, як троянда. Одразу пiсля четвертого уроку вони вшiстьох (Iгор, Валера, Вiтасик, Галочка, Свєточка i Макаронiна) в напруженому мовчаннi сiли на шiстдесят другий автобус, швиденько доïхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сiли i поïхали. Трамвай довгенько плутався серед вузьких вуличок, тодi минав рiзнi заводи й фабрики, забур'яненi, якiсь уже немiськi двори, садки й городи, за якими де-не-де височiли бiлi багатоповерховi будинки, поки, нарештi, доïхав до площi Шевченка, де новим мiкрорайоном Мiнське шосе закiнчувалося мiсто, i несподiвано в'ïхав у лiс. I, наче вирвавшися на волю, помчав щодуху, розхитуючись з боку в бiк i спiваючи веселоï деренчливоï пiснi. Крiзь розчиненi вiкна вривався запах лiсу — прiлого листя, грибiв i свiжостi. Раз у раз по вiкнах хльоскали гiлки й влiтали листочки — i ще зовсiм зеленi, i червонястi, i жовтогарячi... Хлопцi ïхали зосередженi й серйознi. Макаронiна була збуджена, очi ïï сяяли. А Галочка й Свєточка сидiли блiдi, мiцно стуливши губенята, i з острахом позирали у вiкно — у якi хащi везе ïх цей хиткий, наче п'яний трамвай. – Ти добре пам'ятаєш, де вилазити? — хрипко спитав Валера Вiтасика. – Аякже! На другiй зупинцi. Там ще така дерев'яна халабуда, а поряд смугастий стовп з написом, що треба берегти лiс. Перша зупинка була на початку лiсу. А до другоï трамвай ïхав хвилин десять. Нарештi спинився. Крiзь вiкно вони одразу побачили дерев'яну халабуду i смугастий стовп з написом. – Га? Що я казав? Гайда! — весело вигукнув Вiтасик, i вони сипонули до виходу. Крiм них, на зупинцi не вийшов нiхто. Дверi клацнули, закриваючись,— трамвай набрав швидкiсть, i за кiлька секунд зник за деревами. Лише рейки якийсь час iще гули, наче велетенськi, потривоженi струни. На зупинцi гостро пахло нагрiтими сонцем просмоленими шпалами. Як завжди на незнайомому мiсцi, усi закрутили головами, роззираючись довкола. Галочка й Свєточка озиралися сторожко, з погано прихованим страхом. Хлопцi, а з ними й Макаронiна, озиралися пiдкреслено войовниче, як командири перед атакою. – О! А он теж халабуда i смугастий стовп! —вигукнув Iгор Дмитруха. Справдi, i по той бiк рейок стояла дерев'яна халабуда, а поряд з нею смугастий стовп, навiть два стовпи з написами. – То у який же бiк нам iти? — спитала Макаронiна. Валера Галушкинський хихикнув: – Балка так i балка — так. Один копил показує на восток, другий копил показує на запад. А посерединi — кам'яна хвiгура чоловiка... I, пiднявши ногу, застиг у комiчнiй позi. Нещодавно по телевiзору передавали фiльм-спектакль Сто тисяч, i Валера вже кiлька днiв, де треба й не треба, повторював реплiки копача Бонавентури. Зараз вийшло до речi, i всi засмiялися. Навiть Галочка й Свєточка. Хоча настрiй у них був не дуже веселий. – Ти згадай, ви рейки переходили чи нi? — спитав Iгор Вiтасика. Вiтасик задумався, потiм рiшуче замотав головою: – Нi! Не переходили! Нi! – Ну то ходiмо! — скомандував Iгор. I вони рушили лiсовою дорогою. И тогда наверняка. Вдруг запляшут облака,— бадьоро заспiвав Вiтасик, щоб розвiяти незручнiсть, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами. И кузнечик запиликает на скрипке,— дружно пiдхопили Iгор, Валера i Макаронiна. С голубого ручейка Начинается река. Ну, а дружба Начинается с улнбки,— дзвiнкою луною котилася по лiсу поперед них пiсня. – А ви чого не спiваєте? — обернулася Макаронiна до Галочки й Свєточки. Тi лише плечима стенули i одмахнулися. – Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусi захотiлось! Ха-ха-ха! -— засмiялася Макаронiна.— Звикли за мамину спiдницю триматися, тютi-матютi! Галочка й Свєточка тiльки почервонiли, але не сказали нiчого. Все далi й далi заходили вони в лiс. Проминули ще одну дерев'яну халабуду, конусоподiбну, схожу на iндiянський вiгвам. Лiс дедалi густiшав. Обабiч стежки уперемiж стiною стояли дуби, берези, лiщина, а над ними здiймалися стрункi голi стовбури сосон, що шумiли кронами високо вгорi. Нараз попереду посвiтлiшало. Дерева розступились i вiдкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсiм звичайна, а обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кiлками. – Що це? — спитала Галочка. – Резервацiя, — таємниче сказав Валера. – Для тигрiв,— ще таємничiше додав Iгор. – I ягуарiв,— не лишився осторонь Вiтасик. – А що? Думаєте, тут нема диких звiрiв, нема? — сказала Свєточка, i оченята ïï зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки. – Ходiмте назад. Ану ïï, ту каланчу! Вже пiзно,— сказала Галочка. – Мами уже там, знаєте, як хвилюються! — сказала Свєточка. – Ех ви, мамусинi донечки! — вигукнула Макаро-нiна.— Недарма все-таки хлопцi нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець! Хлопцi гордо перезирнулися. – Скiльки ще до каланчi? — спитав Iгор. – Та десь уже близько,— винувато сказав Вiтасик.— Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять iшли, не бiльше. – А ми вже йдемо десять,— сказала Галочка. – Може, ми не в той бiк пiшли? — сказала Свєточка. Вiтасик опустив очi. – Треба вилiзти на дерево i подивитися,— сказав Iгор.— Ти ж кажеш, що каланча здоровенницька. То ïï з дерева неодмiнно буде видно. – Я! Я! Я полiзу! — вихопилася Макаронiна i, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лiзти ïй було боляче, бо голi ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макаронiна не зважала на бiль i лiзла вище й вище, наче боялася, що хтось iз хлопцiв випередить ïï. Ïй так хотiлося саме зараз, пiсля прояву дiвчачоï слабодухостi подружок, довести хлопцям свою спритнiсть!.. Вона долiзла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, i Макаронiна, збиваючи листя й гiлки, полетiла вниз. – Ой! — зойкнули одночасно Галочка й Светочка. Макаронiна глухо гупнула на купу листя й одразу ж пiдхопилася. – Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка... Хи-хи-хи... От летiла! Правда ж? Щось у лiсi репнуло, Баба з дуба гепнула. Так тобi, бабо, й треба, Щоб не лазила на небо! Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах ïï було пересилюване страждання... – Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка. Лiва нога Макаронiни нижче колiна була закривавлена. – Ет! Подряпина! — махнула рукою Макаронiна.— Зараз листочком залiплю i все. Вона пiдняла з землi листочок i притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макаронiна напоролася на сук. – Ого-го! — сказав Валера. – Угу-у! — промимрив Вiтасик. А Iгор Дмитруха тiльки мовчки насупив брови. Вся нога Макаронiни була вже червона, i руки, якими вона затискала рану, теж були червонi. – Ут! Не зупиняється чогось...— зцiпивши зуби, прошепотiла Макаронiна. – Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера. – Угу-у...— ледь чутно промимрив Вiтасик. – Треба... треба швидку допомогу...— якимсь не своïм голосом промовив Iгор. Це була явна дурниця, бо де ж тут, у лiсi, вiзьмеш швидку допомогу? Але вiн мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж вiн був Iгор Дмитруха, командир i заводiяка. Хлопцi стояли розгубленi, безпораднi. I тiльки, клiпаючи, дивилися на Макаронiну. – Не зупиняється, ти диви...— прошепотiла Макаронiна. Вона була блiда, губи в неï тремтiли. Вона вже сама не на жарт злякалася. Кругом лiс. Нема нiкого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить вiн з iнтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече. – Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка i подивилася на Свєточку. – Чим? — звела брови Свєточка. – Ану допоможи! — рiшуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одiрвати смужку вiд свого бiлого фартушка. Свєточка нагнулась i, схопивши зубами, одiрвала. – Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макаронiна. – Мовчи!.. Ану давай!..— i, ставши навколiшки бiля Макаронiни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати ïï ногу. Однiєï смужки виявилося замало. I Свєточка одiрвала нову, вже вiд свого фартушка. А потiм ще одну одiрвала Галочка. Дотики ïхнiх пальчикiв були такi дбайливо-нiжнi, легкi, майже нечутнi... I, наче саме вiд цих дотикiв, бiль поволi вщухав, а кровотеча припинялася. Макаронiна дивилася зверху на ïхнi схиленi голiвки, на тоненькi шийки й весь час ковтала щось у горлi i боялася розплакатися. А хлопцi стояли безсловеснi, бездiяльнi i якiсь жалюгiднi... Перев'язавши ïй ногу, дiвчатка пiдвелися, сплели руки, зробивши стiльчик, i наказали: – Сiдай! – Та нi, я сама, не треба! – Сiдай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумiєш — тобi не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну! I Макаронiна сiла i обняла ïх за плечi. I дiвчатка, згинаючись, понесли ïï. Тодi вже хлопцям стало соромно, i Iгор сказав: – Ну, давайте вже ми! Давайте! Та дiвчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались. Але й тодi спершу показали, як треба робити стiльчик, пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), i тiльки тодi дозволили. I всi тi настанови хлопцi виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цiй справi дiвчачий авторитет. До трамвая дiйшли без пригод, а на площi Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересiли в таксi i благополучно домчали Макаронiну додому... ...Чотири днi Макаронiна в школу не приходила. А на п'ятий день дверi класу розчинились i... всi здивовано ойкнули — нiхто ïï спершу не впiзнав. Макаронiна була в гарно випрасуваному платтячку, в бiлих гольфах, а на головi — великий бiлий шовковий бант. I бiла пов'язка на лiвiй позi майже не кидалась у вiчi. I всi наче вперше в життi помiтили, що Макаронiна — дуже гарненька дiвчинка... * * * За третьою ж партою, поруч з Макаронiною, сидить Ярик Божко. Як i Шурик Бабенко, вiн тихий, непомiтний i скромний. Про таких завжди кажуть, що вiн i мухи не скривдить. Чи є вiн у класi, чи нема його — мало хто й помiчає. Але одного разу... Ярик Божко Одного разу Яриковi приснилося, що Iгор Дмитруха — не Iгор Дмитруха, а граф Монте-Крiсто. У чалмi, з павиним пером, у мiнливому, як у циркового фокусника, халатi, вiн сидiв на атласних подушках У своïй печерi скарбiв, а перед ним стояв навколiшках весь четвертий Б клас. Граф Дмитруха дивився кислим поглядом, кривився i казав, як звичайно казала Лiна Митрофанiвна, коли учнi погано поводилися на уроках: Ну куди це годиться! Учнi хором жалiбно спитали: То не даси? Iгор Монте-Крiсто ворухнув нижньою щелепою i пхекнув: Обiйдеться... Прокинувшись, Ярик зiтхнув так глибоко, що мама стривожено запитала: – Тобi щось болить? Ти, може, захворiв? Ярик ще раз зiтхнув i сказав: – Чого там болить... Нiчого не болить... – А чого ж ти зiтхаєш? – Просто так... Що казати?.. Хiба мама зрозумiє?.. Нiчого вона не зрозумiє. Мами таких речей нiколи не розумiють. Ви думаєте, просто так, з доброго дива наснився Яриковi Iгор Дмитруха в образi графа Монте-Крiсто?.. Нi!.. Бо Iгор Дмитруха — це... Чесно кажучи, графу Монте-Крiсто далеко до Iгоря Дмитрухи. Граф Монте-Крiсто — вигадка, в уявi, а Iгор Дмитруха живий-живiсiнький, он сидить через одну парту. I що тi казковi графовi брильянти-дiаманти порiвняно з багатством Iгоря Дмитрухи!.. Юринда! Iгор Дмитруха мав те, чого не мав нiхто!.. I чого той граф Монте-Крiсто нiколи не пробував i навiть не нюхав. I за що вiн, безперечно, оддав би всi своï брильянти-дiаманти. Iгореве багатство називалося кау-гуммi. Або жувальна гумка. Або попросту жувачка чи жуйка. Брат Iгоря Дмитрухи Едуард Дмитруха був спортсмен, майстер спорту — баскетболiст, часто ïздив на змагання за кордон i звiдти привозив Iгоревi оте щастя. Iгор, звичайно, приносив у клас i, кого хотiв, того частував, а кого не хотiв, того не частував. I тi, кого вiн частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А тi, кого вiн не частував, або неприховано заздро позирали на щасливчикiв, або гордо вдавали, що це для них — тьху! — i заздрили потай, у глибинi душi. Ярик заздрив потай. Якоï тiльки жувачки не приносив Iгор Дмитруха!.. Була в нього i пласкенька, довгастенька, у рiзноколiрних обгортках, наче тонюсiнькi шоколадки... I в целофановому мiшечку, схожа на цукерки... I в тюбиках, як ото карамель Спорт по вiсiм копiйок... I рiзноколiрнi кульки на пластмасовiй лiнiйцi — навiть обривати шкода, таке гарне... Фруктова, ананасна, лимонна, м'ятна... Ех!.. Не те, що ябеда-донощик Льоня Монькiн,— навiть гордiй i незалега Валера Галушкинський, що замiсть ш говорив ф, втрачав характер i канючив, як останнiй жебрак: – Ну дай! Ну хоч трофки! Ну одкуси! Ну не будь такий! Ну дай! Ну! I Iгор Дмитруха хотiв — давав, а не хотiв — не давав. – Обiйдеться! — пхекав вiн зневажливо. Льоня Монькiн за шмат паршивоï жуйки носив Iгорю Дмитрусi портфель, витирав за нього дошку й оддавав своï снiданки... Ну, що той граф Монте-Крiсто порiвняно з Iгорем Дмитрухою! Ну що! Як хотiлося Яриковi попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?! Але Ярик, так само, як i Шурик Бабенко, був тихоня, завжди скромненько стояв пiд стiночкою, не лiз у Iгоревi друзi й соратники. I коли вiн усе-таки наважився якось i попросив, Iгор здивовано глянув на нього й пхекнув: – Що?! I тобi?!. Обiйдеться!.. Ярика наче ошпарило. Бiльше вiн не просив. Дома Ярик уже кiлька разiв заводив розмову: – Тату, а чого це ти нiколи за кордон не ïздиш? – Мамо, а чого б тобi не поïхати за кордон! – Усi ïздять за кордон, а ви якiсь... обивателi... мiщани... Ану вас! Дома Ярик не був такий тихоня, як у школi. Але тато й мама на цi розмови не пiддавались. У них завжди було багато справ: у тата на заводi, у мами в iнститутi — закордон ïх не цiкавив... Та якось пiд час вечерi мама сказала татовi: – Ти знаєш, нашу Любочку посилають у Берлiн. На симпозiум. Ярик аж пiдскочив: – Ой! То це ж здорово!.. Вона менi привезе... – Ярослав! — нахмурився тато.— Що це за розмови!.. Посоромився б!.. I що ти збираєшся просити?.. По-моєму, в тебе все є. – Та нi... нiчого... Це я просто так...— вчасно взяв себе в руки Ярик. Батькам говорити нiчого не треба. Батьки можуть тiльки все зiпсувати. Ярик вирiшив поговорити з самою Любочкою. Любочка, або тьотя Любочка,— то була Ярикова тiтка, рiдна сестра Яриковоï мами. Сто вiсiмдесят сантиметрiв на зрiст, дев'яносто чотири кiлограми чистоï ваги, кандидат наук, старший науковий спiвробiтник Iнституту мiкробiологiï. I всi тi дев'яносто чотири кiлограми i сто вiсiмдесят сантиметрiв — суцiльна доброта i лагiднiсть. Ярика тьотя Любочка дуже любила (своïх дiтей у неï не було), i для нього вона, звичайно,— та що казати!.. – Привезу! Привезу, аякже! – Тiльки ж ти батькам нiчого не кажи, а то... – Не скажу! Не скажу, рибочка ти моя дорога! Сонечко ти моє золоте,— тiтка пiдхопила його на руки i пiдкинула вгору так високо, що в Ярика похололо всерединi. I це лоскiтне вiдчуття польоту не залишало потiм Ярика весь час, поки тьотя Любочка була за кордоном. Навiть ходити вiн став не просто, а з пiдскоком, наче хотiв одiрватися од землi й злетiти. До речi, запаси жувачки в Iгоря Дмитрухи якраз скiнчилися (брат одержав пiд час гри якусь травму, йому зробили операцiю, тепер вiн лiкувався i за кордон поки що не ïздив). Ярик уявляв собi, як це буде здорово, коли вiн прийде в клас, плямкаючи на всю губу, i всi пороззявляють роти вiд подиву, вiд заздростi й бажання. I Iгор Дмитруха, звичайно, не вдержиться й попросить: Дай! А Ярик подивиться на нього зневажливо й пхекне: Обiйдеться! I Льонi Монькiну пхекне: Обiйдеться! I Валерi Галушкинському. А то як же! Вони ж iз ним не дiлилися, не давали, коли Iгор ïм давав. Хай попоковтають слину, як вiн ковтав! Хай попосвербить ïм у носi, як йому свербiло! Хай!.. I вже зараз Ярик дивився на них переможно i зверхньо. Бiгайте-бiгайте!.. Смiйтеся-смiйтеся!.. Ви й не знаєте, нещаснi, якi муки на вас чекають!.. От пождiть!.. I сам вiн ждав. З таким нетерпiнням, з таким нетерпiнням, що схопив двiйку з контрольного диктанту (чого з ним нiколи не траплялося)... Нарештi тьотя Любочка приïхала. Оскiльки батькiв в операцiю Жувачка не втаємничували, то ще перед вiд'ïздом тьотi Любочки було домовлено, що гумку вона передасть Яриковi без свiдкiв (батьки до жувачки чогось ставилися негативно, Ярик це знав). Тому Ярик не виявив занепокоєння, коли тьотя Любочка при батьках дарувала йому рiзнi костюмчики, сорочечки, черевички та iнший непотрiб, а про гумку — анi пари з уст. Усе було правильно... I лише, коли вони зосталися сам на сам, Ярик одразу ж нетерпляче випалив: – Ну?! – Що? — невинно заклiпала очима тьотя Любочка. – Як — що? Гумка! – Ой! Сонечко моє золоте! Рибочко моя! Ти знаєш... – Що?! — Ярик завмер вiд недоброго передчуття. – Ой! Тн знаєш... Ти не ображайся, пташечко, ти не сердься. Я купила, купила, слово честi... Але... забула... в електричцi... — тьотя Любочка скривилась i заклiпала очима. – Пташечко!.. Рибочко!..— аж перекособочився у вiдчаï Ярик. – Там у них така електричка в Берлiнi надземна... називається ес-бан...— простогнала тьотя Любочка.— Так я в тому ес-банi... як ïхала на вокзал... забула... У мене було стiльки пакункiв, рибочко... А там таке дiється... стiльки людей... Яриковi зробилося так гiрко, наче йому всередину накидали полину. I вiд тоï гiркоти сльози самi собою закапали з очей. Вiн так ждав! Так виглядав! Так же хотiв пхекнути Iгорю Дмитрусi: Обiйдеться! I Льонi Монькiну. I Валерi Галушкинському... Пхекнеш тепер! У-у-у!.. – Не плач, пташечко!.. Не плач, золотко!.. Дивись, я тобi привезла таке... таке... — тьотя Любочка кинулася до своïх речей i стала квапливо розмотувати якийсь здоровенний, схожий на бомбу пакет. Ярик ще встиг подумати: Якщо iграшкова бомба — кину на Дмитруху! Пiдкладу йому пiд парту! Хай знає! Але в пакетi була не бомба. В пакетi був якийсь гранчастий, обклеєний лискучим кольоровим папером, порожнiй усерединi конус — наче клоунський ковпак. – Як же його жувати? Хiба я його вгризу? — здивовано звiв брови Ярик. – Гризти його не можна. Вiн картонний,— засмiялася тьотя Любочка.— Це — цукертюте, що в перекладi означає — торба для цукерок. Такi цукертюте в Нiмеччинi дарують дiтям у перший день, як вони йдуть до школи, або, як кажуть нiмцi, цум ерстен шульганг. Тобi не подобається? – Подобається,— зiтхнув Ярик.— Тiльки що я з ним робитиму? – Як — що?.. Ах, я ж забула покласти цукерки. Я ж купила,— заметушилася тьотя Любочка.— Тiльки вже в Брестi, на нашi грошi, бо... Чотири кiлограми... Рiзних... I тьотя Любочка, нервово розриваючи кульки, почала насипати цукерки в цукертюте. – Понесеш у школу. Друзiв почастуєш. Це ж цiкаво. Диви, як гарно. Здоровенницьке цукертюте, повне з верхом (мабуть, цiле вiдро цукерок влiзло), справдi мало непоганий вигляд — святкове й надзвичайне, наче казковий рiг достатку. А що? Може, й нiчого,— подумав Ярик.— Усiх почастую, а Iгорю Дмитрусi, Льонi Монькiну, Валерi Га-лушкинському — дзуськи! Обiйдеться! Жуйте свою жувачку!.. Ярик одразу повеселiшав, поцiлував безмежно зрадiлу тьотю Любочку, висипав цукерки з цукертюте просто на пiдлогу i став роздивлятися. Цукерок була сила-силенна i всiх сортiв: Буратiно, Гулiвер, Кара-Кум, Ведмедик клишоногий, Ведмедик на Пiвночi, Зоологiчнi, Пташине молоко, Байки Крилова, Ананаснi, Алеко, Наталка Полтавка... Просто очi розбiгались. I Яриковi найулюбленiшi були — Бiлочка, з горiховою начинкою. Ярик поклав три Бiлочки на самiсiнький спiд, а вже потiм насипав у цукертюте решту цукерок. Вирiшив — спершу почастує всiх, а собi залишить насподi Бiлочки. ...Добре, що Ярик жив недалеко вiд школи. Бо вiн би, мабуть, не донiс. I так кiлька разiв зупинявся i вiддихувався. Цукертюте було важезне, просто руку обривало. I портфеля ж не кинеш... Правда, тьотя Любочка пропонувала своï послуги (у неï якраз був вiльний ранок). Але Ярик категорично вiдмовився. Нi, нi, нi. Сам, тiльки сам!.. Iгорю Дмитрусi нiхто не допомагав носити в школу жувачку! Перехожi дивилися на Ярика з веселою цiкавiстю, обертались i проводжали його усмiхненими поглядами. У школi першим вiн зустрiв Валеру Галушкин-ського. Вал ера роззявив рота й кумедно витрiщився: – О! Фо це таке?! А за хвилину Ярика вже обступили з усiх бокiв: -О! Що це? Що це? – Ой! Яке гарне! – А цукерок скiльки! Ой-йой-ой! – Та не штовхайтесь! Дайте глянути! – Ой! Що це? Ой! – Посунься, дай i я подивлюсь! – А кому це? Кому це ти принiс? Червонiючи i збиваючись вiд хвилювання, Ярик хрипким голосом промовив: – Це... вам... усiм... Пригощайтесь!.. Будь ласка!.. – Ура-а! — закричав Спасокукоцький. – Ура-а! — пiдхопив Кукуевицький. – Ой, спасибi! – Ой, молодець! – Оце здорово! – Спасибi... спасибi... спасибi...— завирувало, заверещало, загаласувало навколо Ярика. – А що це? Звiдки? Де ти взяв? – З Нiмеччини... Тiтка привезла... Називається цукертюте... цум шульсте... цум гангсте...— вiн затнувся,— ну коротше, спецiально для школярiв... Берiть! Частуйтесь! Будь ласка!.. Зацiкавленi галасом, у клас уже забiгали учнi з iнших класiв. I Ярик усiх частував, припрошуючи: – Берiть!.. Будь ласка!.. Нате!.. Нате!.. Берiть!.. I раптом Ярик побачив Iгоря Дмитруху. Iгор стояв осторонь, насупивши брови, i напружено дивився у вiкно. I, несподiвано для самого себе, Ярик ступив до нього крок i сказав: – А ти? Бери! Чого ти? Бери! Iгор рвучко обернувся i розгублено клiпнув очима. Потiм почервонiв i криво усмiхнувся: – А... ну... давай... Спа... сибi!.. I, вже жуючи цукерку, весело пiдморгнув i проспiвав: – Фу-ти! Ну-ти! Цукертюти! Ярик усмiхнувся йому у вiдповiдь i знову почав припрошувати: – Нате!.. Нате!.. Пригощайтесь! Потiм зазирнув у цукертюте i побачив, що воно порожнє. Зовсiм. Не було навiть тих трьох Бiлочок, якi вiн поклав наспiд для себе. I тодi Ярик згадав, що сам вiн так i не попробував жодноï цукерки. Але йому й не хотiлося. А! Обiйдеться! — з веселою легкiстю, подумав вiн. Навколо нього всi шелестiли обгортками цукерок, жували i смiялись. Ярик дивився на них, i серце йога сповнювалося якогось невимовно солодкого щему. Вiн раптом вiдчув, як це здорово, як це хороше, як це радiсно — давати радiсть iншим... * * * За першою партою бiля вiкна сидить гарненька кучерявенька дiвчинка з пухленькими губенятами i симпатичними ямочками на щоках. Це — Ляля Iванова. Поруч з нею сидить дiвчинка непоказна — довго-носенька, iз скромними рудуватими кiсками, в окулярах. Це — Туся Мороз. Ляля Iванова i Туся Мороз Ляля Iванова не просто собi Ляля Iванова. Ляля Iванова — онука вiдомого вченого, члена-кореспондента Академiï наук професора Iванова. Першого разу в перший клас вона пiд'ïхала до школи на чорнiй Волзi i з таким букетом квiтiв, що через той букет не видно було самоï Лялi. Кiлька днiв Ляля так i ïздила в школу машиною. Але потiм учителька Лiна Митрофанiвна сказала щось Лялинiй бабусi, красивiй, схожiй бiльше на кiноактрису, а не на бабусю, блондинцi, i Ляля стала ходити до школи пiшки, як усi. До речi, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дiдуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони ïï страшенно любили i в усьому ïй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дiдуся й бабусi. Батьки ïï були геологи, весь час роз'ïжджали десь по Сибiру та Середнiй Азiï, i Ляля ïх майже не бачила. Туся Мороз — просто собi Туся Мороз. Батьки ïï — звичайнiсiнькi собi службовцi. Тато — iнженер якоïсь ремонтноï контори, мама — економiст. До того ж тато з мамою розлучились, i Туся живе без тата, тiльки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у заводському Палацi культури. А дiдуся нема зовсiм. Дiдусь, iнвалiд Вiтчизняноï вiйни, помер три роки тому... Професор Iванов дуже любить тварин. У нього двi собаки — пудель Артемон i сенбернар Дейк; три коти — сибiрський — Кузьма, ангорський — Васька i сiамський — Базiлiо. А на пiдвiконнi в столовiй стоïть величезна клiтка, у якiй гойдається десять рiзноколiрних папужок. Не кажучи вже про акварiум, де плавають iз пiвсотнi швидких блискотливих рибок... На вiдмiну вiд свого дiдуся, Ляля до всього цього зоопарку абсолютно байдужа. А от Туся... Коли Туся вперше прийшла в гостi до Лялi, вона онiмiла вiд захоплення. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася вiд кота Васьки до пуделя Артемона, вiд пуделя Артемона до папужок, вiд папужок до кота Базiлiо. I тiльки ойкала. А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'янiла. Сенбернар справдi був надзвичайний: здоровенницький, як гора, з величезною, як у теляти, головою, вiн дивився добрими розумними очима i, здавалося, хотiв Щось сказати. – Ой! — тихо зiтхнула Ту ся, молитовно склала на грудях руки i присiла навпочiпки. Наче то був не пес, а якесь схiдне божество. – Ха-ха-ха! — зрозумiвши це по-своєму, дзвiнко засмiялася Ляля.— Що — злякалася?.. Та вiн же смирний. Як овечка. Дивись!.. Ляля пiдбiгла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула. Дейк покiрно нагнув голову. Потiм вищiрився, наче усмiхнувся. Туся й собi простягла руку i, ледь-ледь торкаючись густоï шерстi, нiжно погладила Дейка. I в очах ïï була така радiсть i втiха, що Ляля знову засмiялася: – Ох ти ж смiшнячка! Собак не бачила, чи що?.. Ходiмо, я тобi краще своï iграшки покажу. По дорозi Ляля штовхнула ногою Артемона (Тiкай!), прогнала з крiсла Базiлiо (Розсiвся тут!) i кинула диванну подушечку в Кузьму (Ану геть!), ïй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусi. Лялинi iграшки особливого враження на Тусю не справили. Нi заводний слон з Iндiï, нi ляльковий будиночок з Америки, нi лялька з Японiï, що вмiла говорити. Туся байдуже слухала Лялинi пояснення i позирала то на Артемона, то на Базiлiо, то на папужок. Зрештою, Ляля помiтила це й сказала: – Ану тебе! Нiчого ти не тямиш у iграшках. Ходiмо погуляємо з Дейком i Артемоном. Туся аж пiдскочила вiд радостi: – Ой! А можна? – Ха! Питаєш!..— пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усi кiмнати: — Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком i Артемоном! – Добре-добре, Лялечко,— почулося з кухнi.— ïх якраз треба вивести. Тiльки довго не ходiть, скоро будемо обiдати. – Скiльки захочемо, стiльки й будемо,— пхикнула Ляля й пiдморгнула Тусi.— Нiкуди обiд не втече. Бабуся з кухнi цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нiчого своïй коханiй онуцi не сказала б. Так тут було заведено. Туся, певно, нiколи в життi не вiдчувала себе такою гордою й щасливою, як оце зараз, iдучи поряд з Дейком i тримаючи його за поводок. Перехожi зупинялись, обертались i ахали. А Туся йшла, i ïй здавалось, що ïï ноги не торкаються землi. ...Вiдтодi Туся стала часто приходити в гостi до Лялi. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (i Ляля, i Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базiлiо звикли до Тусi i вже пiзнавали ïï. Дейк i Артемон привiтпо махали хвостами, Васька i Кузьма лащилися, а Базiлiо, який лащитися не любив, просто вигинав спину. Туся, коли приходила, неодмiнно вiталася з кожним iз них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його,— шматочок ковбаси, цукерку абощо. I частувала так, щоб не бачили нi Артемон, нi Васька, нi Кузьма, нi Базiлiо. А перед ними вона, зiтхаючи, вибачалася. Справдi, не могла ж вона приносити стiльки, щоб вистачило для всiх. Дейк обережно, наче самими губами, брав у неï з рук частування, ковтав i схиляв голову, мовби кивав, дякуючи. А вона обiймала його обома руками i ховала своє обличчя в його м'якiй шерстi... ...Якось, коли Туся й Ляля iшли зi школи, Ляля раптом зупинилася й сказала: – Тусько, понеси мiй портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка! Туся почервонiла, але взяла портфель i понесла... Iншим разом, коли вони чергували по класу i Лялi треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята: – Тусько, витри дошку, а то у мене скабка пiд нiгтем... Будь ласка! Туся знову почервонiла, але Ляля так жалiбно скривилася, що Туся взяла ганчiрку й витерла дошку. А ще iншим разом, коли Туся витягла з портфеля гарненьку шарикову ручечку, яку ïй напередоднi подарувала бабуся, Ляля вигукнула: – О! Яка гарнюсiнька! Це ти менi подаруєш! Правда?..— i не чекаючи вiдповiдi, кивнула:— Спасибi! Туся так розгубилася, що не змогла сказати анi слова. I тiльки мовчки простягла ручечку Лялi. I таке стало повторюватися часто. Спершу Ляля робила це так, щоб нiхто не бачив i не чув. Та згодом перестала соромитись i казала вже при всiх: – Тусько, вiзьми... Будь ласка!.. – Тусько, зроби... Будь ласка!.. – Тусько, принеси... Будь ласка!.. Туся багато разiв хотiла вiдмовитися, хотiла навiть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрi розумнi очi сенбернара Дейка i те, як вiн кивав ïй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базiлiо, Кузьму та Ваську — i не могла наважитися. Не вистачало духу. I коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось iз дiвчаток казали обурено: Чого це ти бiгаєш, як цуценя? — Туся тiльки червонiла й опускала очi: – А що такого... Вона ж попросила... Проти цього заперечити було нiчого — Ляля завжди казала: Будь ласка! ...Перед Новим роком у школi влаштували ялинку. На новорiчний ранок запросили батькiв. Замiсть Лялиних батькiв — вони, як завжди, десь мандрували — прийшли професор Iванов з дружиною-блондинкою. Вiд Тусi не прийшов нiхто: мама захворiла, а бабуся саме чергувала (в ïхньому Палацi культури теж влаштували ялинку). Вся школа була святково прибрана. В коридорах висiли гiрлянди, на вiкнах наклеєнi лапатi, з долоню завбiльшки снiжинки, на стiнах — кумеднi карнавальнi маски. У ïдальнi працював святковий буфет. З залу лунала весела музика. Концерт ще не починався. Всi товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмi Снiгуроньки ходила червона й невдоволена. ïй було жарко. Ватяна шубка Снiгуроньки дуже грiла. Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмi Дюймовочки, ходила слiдом за Лялею. – Тусько! — примхливо сказала раптом Ляля.— Пiди купи мандаринок. На тобi грошi! Так жарко, просто жах!.. Будь ласка!.. Туся, як завжди, почервонiла, розгублено зиркнула на професора Iванова, що стояв неподалiк, i кинулася до буфету. Не стiльки виконуючи Лялине прохання, скiльки вiд раптового сорому перед професором. Професор, який усе чув, теж розгубився — розкрив рота i наче захлинувся. – Лялю! — нарештi видушив вiн iз себе.— Лялю, що це ти?!. Як це ти?!. – А що такого?.. Я ж попросила... Сказала будь ласка...— невинно заклiпала вiями Ляля.— Ану тебе! — ображено махнула рукою i пiшла по коридору. Спасокукоцький i Кукуєвицький, якi бачили цю сцену, хихикнули. Професор спершу почервонiв, потiм зблiд, потiм знову почервонiв. Нарештi узяв себе в руки. Спасокукоцький i Кукуєвицький бачили, як професор пiдiйшов до Танi Верби, схилився i щось пошепки й довго ïй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потiм усмiхнулася й закивала головою. А тодi кудись побiгла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цiкавило. Уже Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зiбравши гурт дiвчаток, щось ïм збуджено казала. Але Iгоря Дмитруху i Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дiвчачi секрети. Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський готували свiй секрет — вони збиралися запалити бенгальськi вогнi в залi пiд час виступу Дiда Мороза. Ляля стояла бiля вiкна поряд з Тусею i ïла мандаринку. До них пiдiйшла Надя Трав'янко й сказала: – Лялько! Пiди купи менi булочку! Так чогось ïсти хочеться. На грошi. Будь ласка!.. У Лялi вiд несподiванки застряла в ротi мандаринка. – Будь ласка! — з притиском повторила Надя. Ляля глянула на Надю, потiм па Тусю, густо почервонiла, хотiла щось сказати, але не сказала, взяла грошi й повiльно пiшла по коридору. ïï перестрiла Люба Присяжнюк: – Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи менi шоколадку... Так чогось хочеться!.. Будь ласка!.. Ляля ще дужче почервонiла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла грошi й пiшла далi. Та не пройшла й трьох крокiв, як ïï гукнула Тося Рябошапка: – Ти ж у буфет, Лялько? Купи менi тiстечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж ïм тiльки еклери... Будь ласка!.. Ляля прикусила губу. А до неï вже бiгла Таня Верба: – Лялюхо! А менi заварне, чуєш!.. I прямо в зал принесеш! Бо зараз уже починається!.. Спасибi!.. I не встигла Ляля i оком зморгнути, як дiвчатка зiрвалися й побiгли в зал. Усi. Крiм Тусi, яка застигла бiля вiкна й дивилася на Лялю з розпачем i щирим спiвчуттям... Хвилин через десять Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський, що сидiли у залi бiля вiкна i вже збиралися запалювати своï бенгальськi вогнi, раптом побачили, як з дверей школи вийшла на вулицю розхристана Ляля Iванова. А за нею дiдусь-професор i i блондинка-бабуся. Ляля йшла i гiрко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рiшуче рубав повiтря рукою... ...Туся, як i ранiше, ходить у гостi до Лялi. Але Ляля вже нiколи не посилає ïï в буфет, не просить нести свiй портфель i витирати за себе дошку... Мiж iншим, Ляля й досi не знає, яку роль у цiй iсторiï вiдiграв ïï дiдусь... * * * За четвертою партою у лiвому ряду сидять головатий хлопчик з насупленими бровами i кирпатенька дiвчинка з короткими кiсками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбiк. Хлопчик — це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кiт. Дiвчинка — це Зойка Логвиненко, або Заєць. Кiт i Заєць Котька i Зойка знають одне одного вiд самiсiнького народження. ïхнi батьки — Друзi дитинства. Котька i Зойка народилися майже одночасно: Котька в сiчнi, Зойка в лютому. I вiдтодi росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у колясках. Потiм одночасно ступили першi кроки у Ботанiчному саду. Одночасно хворiли усiма дитячими хворобами. Ходили в один дитсадок. I в школу пiшли разом. До того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тодi, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. I, щоб вiн не дуже переживав, Зойчинi батьки вирiшили не вiддавати i Зойки в перший клас. Отож курс першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. I пiшли одразу в другий клас. Лiна Митрофанiвна, звичайно, посадила ïх за одну парту. До школи вони ходили разом. I зi школи додому разом. Жили вони в одному будинку. Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великiй перервi, взявшися за руки, йшли по коридору, Льоня Монькiн тицьнув на них пальцем i закричав: – О! О! Кавалер i баришня! Кавалер i баришня! Ха-ха-ха! Спасокукоцький i Кукуевицький захихикали. Котька, не кажучи нi слова, пiдiйшов до Льонi Монькiна, взяв його однiєю рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самiсiньку макiвку дзвiнкого щигля. – Молодець! — схвально вигукнув Iгор Дмитруха: Котьчина рiшучiсть йому сподобалась. I Льоня Монькiн не наважився дати здачi, а тiльки загундосив: – Ото ще — й пожартувати не можна... Взагалi Котька одразу всiм сподобався. Спритний i вдатливий був вiн хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто. Загилять, наприклад, хлопцi м'яча на дерево, кидають-кидають камiнцi, щоб збити,— нiчого не виходить. Котька прицiлиться — бац! — i м'яч уже на землi. Або закотиться, примiром, сталева кулька вiд пiдшипника у вузьку шпарину. Хлопцi мучаться-мучаться, чим тiльки не виколупують ту кульку — не можуть-дiстати. А Котька магнiт на ниточцi в шпарину опустить — i нате вам вашу кульку! Нiчого не скажеш, спритний i вдатливий був вiв хлопчина. А от Зойка — абсолютна йому протилежнiсть. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розiллє, то розiб'є, то щось загубить. Ще й сама з себе кепкує: – От я розтелепа! Ну й розтелепа!.. I часто навiть сама передбачала своï невдачi. От грають у дворi всi в квача. Бiгають одне за одним, галасують весело. Зойка каже: – Дивiться, щоб я вам зараз не впала. I за якусь хвилину, дивись, перечепиться i з усього маху бух на землю. Всi смiються. I Зойка смiється, хоч i кривиться, бо таки ж болить розбите колiно. Або чергує вона по класу, треба квiти полити. – Ой, дивiться, щоб я вам сама не облилася,— каже Зойка. Не встигла сказати — уже й справдi мокра з нiг до голови. – Ну, Заєць! — смiються всi. I найбiльше сама Зойка. А Котька тiльки червонiє i брови хмурить. Переживає за неï. Вже не на всiх перервах Котька гуляв з Зойкою. Хлопцi дедалi частiше забирали його у свою компанiю. Та Зойка й сама пiдштовхувала його. – Iди-iди до них! Чого тобi зi мною киснути? Iди! Але в школу й пiсля школи додому вони ходили, як i ранiше, разом. I сидiли за однiєю партою. I уроки робили разом. I все було, як i ранiше... Та одного разу перед початком урокiв у коридорi Iгор Дмитруха сказав: – Слухай, Кiт! Чого це ти прилiпився до ïï спiдницi? Котька почервонiв: – Нiчого я не прилiпився... Просто... – Ну як — не прилiпився!.. Прилiпився. Тiльки й знаєш, що бiля неï крутишся. – Та нi... просто...— Котька насупив брови i одвернувся. – Слухай, — Iгор Дмитруха поклав йому руку на плече,— слухай, сiдай зi мною! Будемо в морський бiй на уроках грати i взагалi... Котька розгублено заклiпав i знизав плечима: – Та якось... якось... – Та ну тебе! — вигукнув Iгор Дмитруха.— Подумаєш — друзi дитинства! Так що — до пенсiï ходити, за ручки взявшись. Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона... сама ж на себе каже — розтелепа... – Та ну...— ще дужче почервонiв Котька. – Все! Ходiмо тебе переселяти! — I Iгор Дмитруха рiшуче попрямував до ïхньоï парти, де Зойка рилася в своєму портфелi i, як завжди, не могла щось вiдшукати. – Заєць! — сказав Iгор Дмитруха. — Кiт переселяється до мене! Ми з ним у морський бiй гратимемо i... i взагалi... Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблiдла i, враз опустивши очi, метушливо стала допомагати Дмитрусi збирати вже розкладенi нею на партi Котьчинi зошити i пiдручники: – Ага... так-так... авжеж... звичайно... Котька стояв, утупившись у пiдлогу, i не наважувався пiдняти на неï очi. I тiльки як сiв поруч з Дмитрухою за останню бiля вiкна парту, вiн подивився в ïï бiк. Зойка усмiхалась i кивала йому з ïхньоï парти — все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. I йому стало совiсно. Та повертатися вже було пiзно... Пiсля урокiв Iгор Дмитруха повiв хлопцiв у сусiдиш двiр на будiвельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован пiд фундамент нового будинку. На територiю будiвельного майданчика лiзли крiзь дiрку в парканi, потiм тiкали вiд прораба. Це було захоплююче i навiть трошки небезпечно. Всюди висiли застережнi гасла: Не стiй пiд стрiлою!, Пам'ятай, що вдома у тебе дiти! i т. д. Котька й тут виявив свою спритнiсть i вчасно розшукав запасну аварiйну дiрку в парканi, коли прораб уже зовсiм близько кричав, розмахуючи капелюхом: Ану киш звiдсiля, горобцi! Вiдповiдай за вас потiм! I всi благополучно втекли через аварiйну дiрку i потiм пiдхвалювали Котьку. А вiн одмахувався, але в душi вiдчував себе героєм i вже зовсiм не думав про Зойку... Щоб разом iти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрiчалися внизу бiля пiд'ïзду. I завжди чекали одне одного. Наступного дня Котька навмисне трохи запiзнився — хвилин на п'ять проти звичайного. Коли вiн вийшов, Зойки бiля пiд'ïзду не було. Котька вiдчув полегкiсть. Вiн не знав, що б ïй сказав, як би вiн пояснив учорашнє... Зойка була вже в класi. Котька пiдкреслено весело привiтався з нею i пройшов до Iгоря Дмитрухи. Зойка усмiхнулась i кивнула йому... Минуло кiлька днiв. Тепер на великiй перервi i пiсля школи Котька гасав з хлопцями, грав у футбол, у сищикiв-розбiйникiв та iншi хлопчачi iгри. Iнколи вiн помiчав самотню постать Зойки, що стояла осторонь i мовчки спостерiгала, як вони грають. На мить у нього стискалося серце, але тут хтось iз хлопцiв зачiпав його, i вiн поспiшав одвернутися i не дивитись на Зойку. Вiн просто намагався не думати про неï, бо це турбувало, непокоïло його. – Хлопцi! Сьогоднi пiсля урокiв експедицiя в джунглi! — сказав якось Iгор Дмитруха. – Ух ти! — перезирнулися Спасокукоцький i Ку-куєвицький. – Бемц! — сказав Валора Галушкинський. Експедицiя в джунглi — то був таки бемц. То було небезпечно. Джунглями у школi називали зелений куточок бiля кабiнету бiологiï. Вiн складався з кiлькох десяткiв вазонiв рiзного калiбру: вiд чималого кадуба з пальмою до зовсiм маленьких вазончикiв з виткими рослинами, що висiли по стiнах. Вазонiв було так багато, i рослини були такi рiзноманiтнi i так химерно переплiталися мiж собою — наче у справжнiх джунглях. Яка спокуса, особливо для хлопцiв, залiзти у тi джунглi! Але прибиральниця, дебела Олiмпiада Самсонiвна, категорично забороняла i близько пiдходити до джунглiв. А з Олiмпiадою Самсонiвною жарти поганi. Навiть вусатого десятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора. Та що таке небезпека для Iгоря Дмитрухи! Навпаки — для Iгоря Дмитрухи без небезпеки нема життя. Почекавши пiсля урокiв хвилин десять, поки школа спорожнiла, Iгор Дмитруха, Котька та ще кiлька хлопцiв крадькома, навшпиньках пiднялися на третiй поверх. Саме тут, у кутку, бiля кабiнету бiологiï були джунглi. Одразу бiля сходiв хлопцi лягли на пiдлогу й рушили по коридору до джунглiв поповзом. Повзли на животах i тiльки сопiли. Дверi класiв були розчиненi. Нiде нiкого. Звернули по коридору за рiг. I от — джунглi. Першим у зелене плетиво полiз Iгор Дмитруха, Другим — Котька. Бiльше залiзти не встиг нiхто. Раптом Iгор Дмитруха приглушено зойкнув: Олiмпiада! Тiкаймо! — i вужем вислизнув з джунглiв (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операцiï — хтозна). Котька вiд несподiванки смикнувся, вдарився об щось головою i, вискакуючи з джунглiв, почув, як позаду те щось важко гупнуло на пiдлогу. Звалив вазон! — майнуло в головi. Хотiв обернутися, але ноги вже винесли його за рiг у коридор. – Iгоре! — гукнув на бiгу Котька.— Стривай! Стiй! Iгоре! Я.. я вазон звалив. Вернiмося, Iгоре! – Ану тебе! — вiдмахнувся Дмитруха, не обертаючись. Котька спинився. Важко дихаючи, прислухався. Тихо. Нiхто не женеться. Дмитрусi таки, мабуть, причулося. Набравшись духу, Котька навшпиньках пiшов по коридору назад. Пiдiйшов до рогу i обережно визирнув з-за стiни. I... Край джунглiв навпочiпки сидiла Зойка i незграбно, невмiло намагалася стулити розколотий навпiл вазон. Наче хто здушив Котьку за горло — перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася лiквiдувати його, Котьчину, шкоду. Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопцi збираються до джунглiв, i потяглася за ними. Котька прикипiв до мiсця, не в змозi ворухнутися. I тут, мов з-пiд землi, бiля Зойки з'явилася Олiмпiада Самсонiвна. – А це що таке?! Ах ти ж... Зойка розгублено усмiхнулась: – Ой!.. Не гнiвайтесь... Це я... випадково... Я ж така розтелепа... Це ж... це ж усi знають... Котька набрав повнi груди повiтря, глибоко зiтхнув i вийшов з-за рогу... ...Наступного ранку вони зустрiлись, як завжди, бiля пiд'ïзду. I, прийшовши до школи, сiли поряд за свою четверту, в лiвому ряду парту... Iгор Дмитруха не сказав нi слова. * * * Льоня Монькiн сидить один. Лiна Митрофанiвна вже кiлька разiв садовила поруч з ним дiвчаток, але жодна бiльше двох днiв усидiти не змогла. Тiкали... Льоня Монькiн Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькiн, страшенно не любив жiночого роду, тобто дiвчат. У нього були на це своï причини. Коли вiн був маленький, вiн був дуже схожий на дiвчинку. Може, через те, що мама вiдпускала йому довге волосся, пов'язувала великого яскравого банта i взагалi чепурила, як ляльку. Незнайомi жiнки у тролейбусi сплескували руками й ахали: Ах, яка у вас гарненька дiвчинка! Льодик густо червонiв, а мама тiльки весело смiялася. Згодом з випадково пiдслуханоï розмови дорослих вiн дiзнався, що його мама, виявляється, дуже хотiла, щоб у неï була дiвчинка, а народився вiн, Льодик. Як бачите, у нього були всi пiдстави не любити дiвчаток. До того ж хитра доля (мабуть, тому, що й сама вона жiночого роду!) раз у раз пiдкладала йому свиню (як бачите, теж жiночого роду!) — зiштовхувала з тими дiвчатками. До того ж виходило завжди так, що дiвчатка доводили йому свою вищiсть. То якась Таня Верба краще за нього вiдповiдала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бiгала, то якась Тося Рябошапка влучнiше за нього кидала снiжки... Не кажучи вже про Макаронiну, яка навiть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще, нiж вiн. Льодик тiльки червонiв, зцiплював зуби i дивився на них спопеляючим поглядом. Вiн би ïх усiх! Але пiсля того, як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дiвчатками вiн не бився. Тьху на них! Хай ïх грiм поб'є!.. Льодик був фiлателiст, тобто збирав поштовi марки. У нього було вже три клясери — такi спецiальнi альбомчики з кишеньками для марок. Бiльше фiлателiстiв у класi не було. Тут Льодик суперникiв не мав. Але й трiумфу особливого теж. Коли вiн принiс у клас своï альбомчики, тобто клясери, хлопцi спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. I Спасокукоцький та Кукуєвицький навiть захоплено вигукнули: Ух ти!.. Ах ти!.. Але тут Iгор Дмитруха ревниво скривився, витяг з кишенi тюбик закордонноï жувальноï гумки i став щедро усiх частувати. I хлопцi одразу втратили iнтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: Подумаєш — марки! Велика цiннiсть! (Наче то й не вони щойно ухали та ахали). А дiвчатка у Льодикiв бiк i не глянули —- чи то, знаючи Льодикове до себе ставлення, чи то по дiвчачiй своïй легковажностi. Один лише Шурик Бабенко додивився клясери до кiнця. I наступного дня теж почав збирати марки. Однак, зiбравшiï дев'ять марок, несподiвано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопцiв Льодик нiколи не ображався. Хлопцям вiн мiг пробачити все на свiтi. Бо то ж хлопцi!.. Цiєï осенi Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення — листуватися з дiвчатками соцiалiстичних краïн. Влiтку вона вiдпочивала в Одесi в пiонертаборi Молода гвардiя, познайомилася там iз зарубiжними пiонерами, списала цiлий зошит адрес; приïхавши, роздала тi адреси подружкам, i зав'язалося жваве листування. Таня Верба писала до Iсмени з Катовiце (Польська Народна Республiка); Люба Присяжнюк — до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав'янко — до Ерiки з Ейзенаха (Нiмецька Демократична Республiка) ; а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома — iз Снєжаною з Пловдива (Болгарiя), з Марiорою з Бухареста (Румунiя) та Йованкою з Дубровника (Югославiя). Тепер у дiвчаток тiльки й розмов було, що про те листування. – А Ерiка менi написала... – А я Снєжанi написала... – А менi Йованка написала... На всiх перервах — галала-галала-галала... Зберуться десь у кутку чи бiля чиєïсь парти, одна однiй показують листи, фотографiï, сувенiрчики рiзнi. А то сядуть, книжками поодгороджуються (щоб хлопцi не пiдглядали) i — пишуть: голови набiк посхиляють, лiтери старанно виводять, кольоровими олiвцями квiточки у кутках листiв вимальовують (щоб гарно було) — тiльки сопуть... Льодиковi все це було б, як то кажуть, до єудзика (подумаєш, пишуть: А я сьогоднi п'ятiрку одержала..., А я вчора таке цiкаве кiно бачила), якби... не марки. Коли вiн бачив у дiвчачих руках довгастенькi, з тонкого напiвпрозорого паперу конверти i на них незнайомi закордоннi марки,— його очi загорались, а серце жалiбно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи писклявi, анiчогiсiнько у тих марках не тямлять — розриваючи конверт, безсовiсно рвуть i марки (щоб ïм спiдницi порвало!). Якось, перехопивши Льодикiв погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась i сказала: – Ой, це ж тобi марку, мабуть, треба!.. Так на, бери! I iншi дiвчатка, почувши, теж ойкнули: – Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Вiзьми! Вiзьми! Льодик почервонiв, як помiдор, презирливо скривився i сказав: – Сспассибiчки! У мене такi є! Скiльки завгодно! Ну не мiг же вiн узяти вiд них — в i д н и х! — цю подачку, як ви не розумiєте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було! 1 ще бiльша досада i злiсть на жiночий рiд охопила його. Ич! У марках нi бельмеса не тямлять, а ïм з усього свiту листи з тими марками йдуть!.. А я... I якось сама собою виникла у Льодина думка — а чому б оце i йому не почати листуватися з кимось iз братнiх краïн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобi прийшла вiдповiдь, знову написав — i знову вiдповiдь, i кожного разу на конвертi — марка. Тiльки одклеюй i складай у клясер... Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-бiлобок викрасти? Так у них же всi адреси дiвчачi. А писати дiвчинцi, хоч би Льодина й на шматки рiзали, вiн не буде. Тiльки хлопцевi! Але ж де дiстати адресу закордонного хлопця?.. I раптом... Допомiг випадок (недарма вiн чоловiчого роду!). Льодик узяв у бiблiотецi книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав'янко. Небувале буває Сергiя Алексєєва (бачите, навiть назва символiчна!). Прийшов додому, розгорнув, а там — лист. Тiльки, будь ласка, не думайте, нiби Льодик такий, щоб просто собi читати чужi листи!.. Але якщо ти така єава, що залишаєш своï листи у бiблiотечних книжках, то хто тобi винен? Це вже, даруйте, не твiй лист, а бiблiотечний. I його можуть читати всi абонементи, тобто абоненти. А коли i я абонент, то... Льодик розгорнув листа. Добрий день, Надя! Дуже спасибi тобi за фото ваш прекрасний Киïв. У мене все порядок. Тiльки один неприємнiсть. Я посварився з мiй друг Гудрун. Той, що живе в сусiдствi, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир i дружба. Ну от. А як ти? Пиши. Буду вiдповiдати. Привiт. Е р i к а. У Льодика пiдскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба! Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерiкою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печiнки в'ïлася, та Ерiка. А що ж! Дiвчата — вони усюди однаковi. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна — i гарна, i метка, i розумна. А йому це набридло, i вiн послав ïï по-нiмецькому куди треба. I тепер вона, бач, переживає, не знає, як зробити назад мир i дружба. Мабуть, така сама, як Надька Трав'янко, якщо з нею листується. I той Гудрун, сердега, очима клiпатиме i ще вiзьме й помириться. Треба йому написати, пiдтримати, застерегти. Адреса є. Раз по сусiдству,— значить, на тiй самiй вулицi. Правда, прiзвища нема. Але Ейзенах — мiсто невелике. Значить, i будинки там невеликi. I навряд, щоб у шостому номерi було багато Гудрунiв. Таке незвичне iм'я. Може, вiн i на весь Ейзенах один. Вiдчуваючи жар у грудях i тремтiння в усьому тiлi, Льодик сiв за листа. Добрий день, Гудруне! — бадьоро почав вiн.— Пише тобi Леонiд з Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто нашi дiвчата листуються з вашими. I менi стало вiдомо, що ти посварився з Ерiкою. Вона тепер переживає i не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом! Я певен, що то вона винна. У нас теж дiвчата вреднi, i ми з ними сваримося. З ними iнакше не можна. Давай будемо листуватися. Пиши менi, а я писатиму тобi. З мiжнародним привiтом Леонiд Монькiн. Льодик подумав-подумав i приписав: Я збираю марки. А ти? Вiн перечитав листа i лишився ним дуже задоволений. Здорово написано, по-чоловiчому! Гудрун оцiнить. Особливо оте держи хвоста бубликом!. I приписка ловка. Нiчого не просив, i водночас кожному дурневi ясно, що треба прислати марок. Льодик пiшов на пошту, купив спецiального за сiмнадцять копiйок мiжнародного авiаконверта й одправив листа. А того, Трав'янчиного, щоб вона нi про що не догадалася, дуже спритно пiдсунув ïй у Граматику — хай думає, що сама туди поклала. I став чекати вiдповiдь. День чекає, два, три... Тиждень чекає... Щодня по кiлька разiв зазирає у поштову скриньку. Навiть наважився запитати листоношу. Та усмiхнулася й весело сказала: Пишуть. За цей час Льодиковi двiчi вже снилися мiжнароднi сни. Одного разу наснилося, що на його iм'я з закордону прибув цiлий вагон марок. I вiн не знає, куди тi марки подiти. Залiзничне начальство вимагає, щоб вiн негайно розвантажував свiй вагон, а мама категорично заперечує, щоб вiн завалював усю квартиру марками. Удруге йому наснилося, нiби його обирають президентом мiжнародноï антидiвчачоï асоцiацiï Бийбаб. Це чомусь вiдбувалося на вокзалi в залi для iнтуристiв. 1 обирали його не люди, а... чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у виглядi поштових марок. I головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речi, теж був не людина, а чемодан. Авжеж,— думав увi снi Льодик.— Тепер зрозумiло, чому в нього таке iм'я. Гудрун, чемодан—навiть звучить однаково. I Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: Чого ти дивуєшся? Я ж тобi писав у листi, що президентом Бийбаба будеш ти. Я ж тобi писав. Авжеж,— думав увi снi Льодик.— Як це я забув. Вiн же менi писав. Я ж одержав вiд Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь. Так було увi снi. А наяву — нiяких листiв не було. Минув ще тиждень. I ще три днi. Нiчого. Крiм газет, журналу Барвiнок та рахункiв за мiжмiськi телефоннi переговори батькiв — анiчогiсiнько. Льодик просто зненавидiв поштову скриньку (у-у, теж жiночого роду, капосна!). Нарештi, вiн махнув рукою: Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прiзвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотiлося! I от коли вiн махнув рукою i перестав чекати, несподiвано надiйшов лист. Повертаючись зi школи, Льодик зустрiвся бiля пiд'ïзду з листоношею. Листоноша весело усмiхнулась i сказала: – А-а! Товариш Монькiн?! Леонiд?! Вам лист! — вона швидко перегорнула у сумцi велику кипу листiв, витягла одного й подала йому. Занiмiлою рукою Льодик узяв довгастого конверта. I, розгубившись, навiть забув подякувати листоношi. Та, все ще усмiхаючись, зайшла до пiд'ïзду, а вiн лишився на вулицi. З лiвого боку конверта було наклеєно синеньку стрiчечку, на якiй бiлими лiтерами було написано iноземнi слова, а з правого — аж сiм рiзноколiрних марок: на однiй — дядечко в окулярах, на другiй — будинки якiсь, на третiй — якийсь орнамент, а на чотирьох iнших — по двi барвистi гарнющi пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було. Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток! Тремтячими пальцями Льодик розiрвав конверт. На землю посипалися кольоровi листiвки iз зображенням якогось старовинного замку на горi. I ще — зображенням донизу — впала якась менша лпстiвоч-ка, на зворотi якоï був напис. Леонiду вiд Ерiки та Гудрун. На дружбу-фройндшафт,— пiднявши, прочитав Льодик. Перевернув i... серце в нього зупинилося. З кольоровоï фотографiï, обнявшись, усмiхалися йому... двi дiвчинки... Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсiанин,— Льодик не був би такий вражений. Гудрун— дiвчина!.. Це було неймовiрно. Як це могло бути?! Ерiка ж писала: Мiй друг Гудрун, Той, що живе в сусiдствi... I раптом Льодик згадав: Тiльки один неприємнiсть... Та то ж вона просто... просто помилилась. Погано ще знає мову i плутається у родах i вiдмiнках. А вiн, йолоп: Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дiвчата вреднi, i ми з ними сваримося. З ними iнакше не можна... От тобi й маєш — один неприємнiсть!.. От уже смiялися, мабуть!.. З пiд'ïзду вийшла усмiхнена листоноша. – Ну що — дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дiвчат! — вона зиркнула на фотографiю, яку вiн не встиг сховати, пiдморгнула йому й пiшла. Краще б вона вдарила його своєю сумкою по головi! Дочекався! Справдi, дочекався! Ой! Що ж тепер буде! Ерiка й Гудрун, звичайно ж, написали Надi Трав'янко, а та рознесе по всiй школi... I... У нас теж дiвчата вреднi... Ну дадуть йому тепер цi дiвчата! Задражнять, засмiють — жити не захочеш!.. Хоч на край свiту тiкай! Наступного дня Льодик до школи не пiшов. Зранку заохав, застогнав i сказав мамi, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба i, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидiв дома. До пiвдня Льодик пролежав па тахтi, перебираючи i переглядаючи марки. Для нових семи марок вiн одвiв окрему сторiнку клясера. Що б там не було — не викидати ж ïх! Лежав, переглядав марки i думав. А тi Ерiка й Гудрун, видно, єхиднi дiвчата. Нi слова йому не написали, тiльки пiдписали фотографiю i — все. Мовляв, дивись, дурню, i начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сiв iз своïм листом! Марок йому, бач, закортiло! Барахольщик! Так на тобi марки, клей ïх собi хоч на носа! Але за тi марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся! I так Льодиковi стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче вiн i справдi захворiв. I голова начебто заболiла, i горло... I температура нiби пiдвищилась. А вдома нема нiкого. Тато й мама на роботi, прийдуть тiльки увечерi. Льодик вiдчув себе таким самотнiм i нещасним, i так йому стало себе шкода, що вiн... заплакав. I в цей час у дверi подзвонили. Льодик стрепенувся: Невже мама?! Коли Льодик хворiв, мама iнодi вiдпрошувалася на роботi й приходила зразу пiсля обiду. Льодик швиденько витер сльози i побiг вiдчиняти. Вiдчинив дверi i... закляк. На площадцi з портфелями у руках стояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк i Надя Трав'янко. – Ти що — захворiв? – Чого ти не був у школi? – Ми принесли тобi уроки. – I прийшли провiдати, бо я одержала вчора листа вiд Ерiки. Льодик зiщулився, втягнув голову в плечi i позадкував. – Ой, дiвчата, вiн таки хворий! — вигукнула Тося Рябошапка.— Дивiться, який блiдий! – I... i заплаканий! Дивiться! — скрикнула Люба Присяжнюк. – Ой, що тобi болить? — забiдкалася Таня Верба. – Йому треба негайно лягти! — вигукнула Надя Трав'янко. I не встиг Льодик отямитися, як дiвчатка пiдхопили його пiд руки, потягли до тахти i силомiць поклали. Ну, зараз почнеться! — з вiдчаєм i безнадiєю подумав Льодик i заплющив очi — вiн не хотiв бачити ïхнiх торжествуючих облич. На якусь мить дiвчата завмерли. А тодi... – Ой,— прошепотiла Тося Рябошапка.— Дивiться, як йому погано! – Здається, знепритомнiв! — прошепотiла Таня Верба. – Бiдолаха! — прошепотiла Люба Присяжнюк.— Бачите, який вiн тонкий i вразливий. А ми... – А ми,— зiтхнула Надя Трав'янко, — ми ж завжди вважали, що вiн противний... А вiн узяв i помирив Ерiку й Гудрун. Льодик ледь-ледь розплющив одне око — смiються, чи що? Та дiвчатка й не думали смiятися. Обличчя в них абсолютно серйознi i зосередженi. – Так же ж i пишуть,— знову зiтхнула Надя Трав'янко.— Нас помирив ваш хороший товариш Леонiд Монькiн. Передайте йому дуже спасибi! I що вiн там таке написав?.. I раптом Льодик усе зрозумiв. I зовсiм розплющив очi. Авжеж! Вiн написав Гудрун, що Ерiка переживає, i Гудрун стало совiсно, i вона перша побiгла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, вiн допомiг ïм помиритися. I, вдячнi йому за це, вони не стали писати, як вiн помилився... I нiхто з нього тепер не смiятиметься й не кепкуватиме. Гаряча хвиля несподiваноï радостi зненацька огортає Льодика, i вiн не може втриматися вiд усмiшки. Дiвчатка дивляться на нього i теж щиро й радiсно усмiхаються. I тут йому враз спадає на думку, що радiсть — жiночого роду... I дружба, мiж iншим,— теж... Але мир — усе-таки чоловiчого... * * * Проте хоч доброта — теж жiночого роду, це зовсiм не означає, що чоловiчий рiд геть-чисто позбавлений ïï. Он за останньою партою у лiвому ряду пiд стiнкою сидить хлопець — наче з iншого класу, вищий i старший за всiх... Це... Фiгура Коли вiн уперше зайшов до класу, Iгор Дмитруха сплеснув руками й вигукнув: – Ух ти! Фiгура! I це прiзвисько якось одразу, в одну мить прилiпилося до нього. Вiн був високий, вищий за всiх у класi на цiлу голову, а то й на двi, з довгим кумедним носом, з довгими руками, що стирчали з коротких рукавiв, вайлуватий i незграбний. Ходив, човгаючи напiвзiгнутими ногами. А правою рукою вимахував i загрiбав назад, наче бив себе по невидимому хвосту. Звали його Юра Хитрюк. Вiн мав би вже бути в п'ятому, але цiлий рiк прохворiв — пролежав у лiкарнi. Через ту його хворобу батьки й переïхали зi Львова до Києва, щоб змiнити шкiдливий для нього вологий клiмат. За вдачею Фiгура був добродушний, незлобливий i м'який. Iгор Дмитруха вiдчув це одразу. Маючи про всяк випадок за спиною своïх ад'ютантiв Лесика Спасокукоцького та Стасика Кукуевицького, вiн пiдiйшов до новачка, що мовчки сiв на вiльне мiсце за останню парту у лiвому ряду, i в'ïдливо чемно спитав: – Слухайте, дядю, ви правила поведiнки учнiв знаєте? Оно висять у класному куточку! – Н-ну з-зна-аю,— враз почервонiвши, неквапливо сказав той (вiн ще й заïкався!). – Ой, сумнiваюсь! — похитав головою Дмитруха.— От що глаголить пункт восьмий?... Пункт восьмий правил для учнiв глаголить: Вiтай учителiв та iнших працiвникiв школи, знайомих i товаришiв. Виконуй правила вуличного руху. А ти? Ти нас привiтав? – Я... я... кивнув...— ще дужче червонiючи, сказав Фiгура. – Ех ти! Кивнув! У нас так не вiтаються! У нас кажуть: Здрастуйте, любi друзi! Спасокукоцький i Кукуєвицький хихикнули. – Припинити! — гримнув на них Дмитруха. Спасокукоцький i Кукуєвицький одночасно завмерли, стримуючи смiх. – Привiтайся, будь ласка! — лагiдно сказав Дмитруха Фiгурi. Фiгура повагом пiдвiвся з-за парти i, схиливши голову набiк, криво усмiхнувся: – Н-ну... зд-драстуйте... л-любi д-друзi... – О! Це — iнша справа!.. Ану, любi друзi, привiтаймо Фiгуру! Дмитруха, як диригент, змахнув руками, i весь клас хором вигукнув: – Здра-стуй, Фi-гу-ра! А потiм, повторюючи за Дмитрухою, всi прокричали ще тричi: – Фiг-ура! Фiг-ура! Фiг-ура! — на зразок Фiзкульт-ура! I всiм одразу стало весело. I Фiгурi теж. Вiн щиро смiявся разом з усiма. Видно, що вiн любив жарти i веселих людей. I Дмитруха, мабуть, йому сподобався. Вiн навiть хотiв щось таке сказати, але в цей час зайшла вчителька, i почався урок. А на перервi Iгор Дмитруха пiдiйшов до Фiгури, що стояв у коридорi пiд стiнкою, i сказав: – Нi! Все-таки правил для учнiв ти не знаєш! От що глаголить пункт сьомий? Пункт сьомий глаголить: Розумно проводь вiльний час: читай книжки, бери участь у роботi гурткiв, займайся фiзкультурою... А ти чим займаєшся? Стоïш, як стовп. Непорядок. Ну, виконуй правила!.. Давай займемося фiзкультурою. Побачимо, на що ти здатний. Одiйди, будь ласка, од стiни! I коли Фiгура слухняно одiйшов, Iгор Дмитруха вигукнув: Гоп! — i враз скочив йому на спину. Вiд несподiванки Фiгура поточився i мало не заорав носом. – По конях! — закричав Дмитруха. Спасокукоцький скочив на Кукуєвицького, Валера Галушкинський на Шурика Бабенка, Льоня Монькiн на Вiтасика Дяченка. I хвацька кавалерiя затупотiла по коридору. Аж поки владний голос завпедшi Вiри Якiвни: Зараз же припинiть — не обiрвав ïхнього галопу. – А ти молодець, Фiгуро! Здорово гарцюєш! — сказав Iгор Дмитруха, коли вони вже пiшки поверталися до класу.— Оголошую тобi подяку й нагороджую орденом Буцефала! Вiн вийняв iз кишенi i власноручно приколов до Фiгуриних грудей значок iз зображенням кiнськоï голови. – Спас-с-сибi! — заклiпав очима й почервонiв Фiгура. А Спасокукоцький та Кукуевицький подивилися на нього з неприхованою заздрiстю i досадою — вони вiдчули, що втрачають прихильнiсть командира. I правильно вiдчули. Такоï вже вдачi був Iгор Дмитруха — вiн, не задумуючись, умить мiняв своï симпатiï й уподобання. I хоча Спасокукоцький та Кукуевицький лишилися поки що ад'ютантами, але першим, найближчим ад'ютантом його превосходительства Дмнтрухи став з цього дня Фiгура. – Фiгуро! За мною! Вперед! — вигукував Дмитруха i мчав по коридору. I за ним, вимахуючи й загрiбаючiï назад правою рукою, незграбно бiг на напiвзiгнутих ногах Фiгура. –- Фiгуро! На перший поверх! У спортзал! — вигукував Дмитруха i дрiботiв сходами. I за ним, вимахуючи й загрiбаючи назад правою рукою, на напiвзiгнутих незграбно переступав через три сходинки Фiгура. – Фiгуро! До компоту й пирiжкiв! Короткими перебiжками! — вигукував Дмитруха i, розштовхуючи всiх, летiв у буфет. I за ним, вимахуючiï й загрiбаючiï назад правою рукою, на напiвзiгнутих незграбно оббiгав зустрiчних Фiгура... – Тю! Просто як цуценя!—стиха пхекали один одному Спасокукоцький та Кукуєвицький, забувши, як зовсiм недавно так бiгали вони самi... Розповiдаючи комусь про Фiгуру, Дмитруха називав уже його не просто Фiгура, а мiй Фiгура: Подивилися б ви на мого Фiгуру..., Мiй Фiгура ходить отак!.. Смiхота!.., Викликає математичка мого фiгуру, а вiн пiдвестися з-за парти не може — я його за хлястика до спинки прив'язав. Ха-ха-ха!.. Пiд настрiй Дмитруха складав про нього жартiвливi вiршi: Попросим, друзi, ми Фiгуру Зiбрать за всiх макулатуру! Стоïть Фiгура, як скульптура — Не хлопець, а карикатура! Ну, а Фiгура... Вiн так довго (цiлий рiк!) лежав у лiкарнi i так знудьгував за хлоп'ячим товариством, i таким веселим геройським хлопцем здавався йому Iгор Дмитруха, що Фiгура не помiчав нi його поблажливого тону, нi глузливих слiв, нi образливих жартiв... А може, помiчав, але пробачав... А може, просто такоï уже м'якоï, добродушноï вдачi вiн був... I на всi Дмитрухинськi жарти Фiгура тiльки широко усмiхався, показуючи великi нерiвнi зуби. Та от одного разу... Одного разу Iгор Дмитруха принiс у школу пiстолет. Хлопцi аж застогнали, побачивши той пiстолет. Вони очей не могли вiдвести вiд нього. Нiхто зроду не те що в руках не тримав,— нiхто зроду не бачив такого пiстолета. То був пневматичний духовий пiстолет, що стрiляв гумовими кульками. За десять метрiв бив так, що лишався синець. Iгоревi привiз того пiстолета його старший брат-спортсмен, який без кiнця ïздив за кордон. Двiчi стрельнути Iгор дав тiльки Фiгурi. По одному разу стрельнули Спасокукоцький та Кукуєвицький. Бiльше стрельнути Iгор не дав нiкому. На великiй перервi Iгор Дмитруха, гордий i незалежний, як нiколи, вимахуючи своïм пiстолетом, помчав надвiр. Хлопцi з класу, всi до єдиного, заздрiсно сопучи, мовчки бiгли за ним. Щоб нiхто iз старшокласникiв не заважав, подались у сусiднiй двiр, за сараï, де нiкого не було. Фiгура намалював на стiнi сарая крейдою мiшень, i Дмитруха почав стрiляти. Треба вiддати йому належне — поцiляв вiн добре. Меткий вiн усе-таки був хлопець, цей Iгор Дмитруха. I щоразу, як вiн поцiляв, Фiгура iз щирим захопленням вигукував: – О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!.. Раптом з-за стiни сарая з'явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопцiв, ворухнуло хвостиком i стиха нявкнуло. У Iгоря Дмитрухи враз загорiлися очi. – Увага! — просичав вiн.— Починається полювання на бенгальського тигра! I, виставивши вперед руку з пiстолетом, став пiдкрадатися до кошеняти. – Н-не т-треба! — прохально сказав Фiгура. – Мовчати! — огризнувся Iгор.— Припинити розмови! Не заважати мисливцю! I, прицiлившись, вистрiлив по кошенятi. Кошеня стрiпнуло лапкою, по якiй вiн вцiлив, i жалiбно нявкнуло. Але чогось не тiкало. Воно було, мабуть, ще дурне й не розумiло небезпеки. Фiгура в два кроки пiдскочив до кошеняти i схопив його на руки. – Що?! —скрикнув Дмитруха.—Ану вiддай бенгальського тигра! – Н-не вiддам! —дивлячись спiдлоба, тихо мовив Фiгура.— Йом-му ж б-боляче! Його довгi, в чорнильних плямах руки, що стирчали з коротких для нього рукавiв курточки, нiжно притискали до грудей кошеня. – Оддай зараз же бенгальського тигра, каррикатурра заïкувата! — люто просичав Дмитруха i схопив кошеня за хвiст. Бенгальський тигр хрипло, майже без голосу нявкнув. I тут сталося несподiване. Фiгура взяв Дмитруху двома пальцями за носа i прищемив так, що той скрикнув i одпустив кошеня. Тодi Фiгура обережно поставив кошеня на землю, спокiйно одним рухом одiбрав у Дмнтрухи пiстолет i закинув на дах сарая. Потiм згрiб Дмитруху i пiдняв на руки (все-таки вiн був старший на рiк i вищий на голову). Дмитруха безпорадно засмикався й задриєав ногами. Фiгура однiс його до калюжi пiд ринвою, поклав долiлиць на землю, притис колiном, узяв однiєю рукою за чуба i почав носом умочати в калюжу, примовляючи: – П-пункт о-останнiй п-правил поведiнки учнiв г-глаголить: Б-бережи п-природу! А ти що робиш? Га? Ану кажи — б-будеш мучити тварин? Б-будеш? Хлопцi стояли мовчки. Тiльки Спасокукоцький та Кукуєвицький хихикнули, але перезирпулися i враз замовкли. А Фiгура методично вмочав Дмитруху носом у калюжу i весь час примовляв: – Будеш? К-кажи — б-будеш? Дмитруха хотiв щось крикнути, але тiльки пустив у калюжу бульки. Нарештi не витримав i попросився: – П-пусти! Ну п-пусти! Не б-буду! Не буду б-бiль-ше! П-пусти! I Фiгура одразу пустив. Здаля зi школи долинув дзвоник на урок. Хлопцi, так само мовчки, не кажучи нi слова, повернулись i побiгли до школи. За ними, вимахуючи й загрiбаючи назад правою рукою, на напiвзiгнутих незграбно бiг Фiгура. А капiтан футбольноï команди, верховода i командир Iгор Дмитруха сидiв навпочiпки пiд ринвою бiля калюжi i гiрко-гiрко плакав. I можна було подумати, що то вiн наплакав цiлу калюжу... * * * За другою партою у лiвому ряду пiд стiною сидить рудий, як вогонь, хлопчик з кошлатими насурмоненими бровами. Це Тимко Довганюк. Як i Фiгура, вiн недавно в класi, десь iз третьоï чвертi минулого року, зразу пiсля зимових канiкул. Поряд з ним сидить бiлявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класноï стiнгазети. Якби перед Новим роком хтось Павликовi сказав, що вiн сидiтиме за однiєю партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсмiявся б: – Що?! Та я краще в клiтцi з тигром сидiтиму! I приємнiше, i безпечнiше... Перед Новим роком у Павлика були пiдстави так говорити. Тому що... Павлик Назаренко i Тимко Довганюк Завтра — Новий рiк. Про це величезними кольоровими лiтерами написано на фасадах будинкiв, прикрашених гiрляндами електричних лампочок. Про це красномовно свiдчать веселi усмiшки Дiдiв Морозiв з неприродно червоними носами, якi дивляться на вас з усiх вiтрин магазинiв. Це вiдчувається, нарештi, по тому загальному передноворiчному святковому настрою, який охоплює всiх. Павлик одягається i виходить у двiр. Iскристi снiжинки миготять перед очима й нiжно лоскочуть Щоки... А снiгу як багато!.. Ви коли-небудь лiпили снiговика?.. Ну, тодi ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом з тим кропiтка справа. Вона потребує серйозностi, таланту й, головне, сумлiнноï колективноï працi. Мається на увазi, звичайно, не якийсь там миршавенький снiговичок-пiдлiток, а справжнiй солiдний новорiчний снiговик,— двометрового зросту, з вiдром замiсть капелюха, з морквиною-носом i з мiтлою в могутнiй руцi. Снiговик, який цiлiсiньку зиму стоятиме в дворi, викликаючи подив i захоплення всiх, хто його побачить. Саме такого снiговика й лiпила вся ïхня гоп-ком-панiя, коли Павлик вийшов у двiр (у цьому дворi жило аж вiсiмнадцять чоловiк з ïхнього Б класу). Робота тiльки розпочалась, i Павлик одразу приєднався до друзiв. Незабаром на горбочку бiля паркану височiв могутнiй тулуб снiговика. Дiвчата побiгли по мiтлу й вiдро, а Вася Дубчак, який уже другий рiк ходить у художню студiю, почав лiпити голову снiговика. Всi зачудовано стежили, як безформна брила снiгу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, пiдборiддя, вуглинки-очi... Велика товста морквина-нiс прилiпилася над губами — i веселий симпатичний товстун-снiговик радо усмiхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя. Це було так здорово, що всi заплескали в долонi. – Ех, шкода, що навеснi вiн розтане,— зiтхнувши, сказала Тося Рябошапка. – Нiчого, до весни фе далеко! — легковажно махнув рукою Вал ера Галушкинський. – В усякому разi, до весни простоïть — це факт! — авторитетно запевнив Iгор Дмитруха. – Авжеж, простоïть! – Абсолютно! – Хо-ороший снiговик!.. А снiговик усмiхався, i всiм здавалося, нiби вiн аж пiдморгує — неодмiнно, мовляв, простою до самiсiнькоï весни! I раптом... раптом сталося несподiване. З-за паркану вилетiла каменюка i вдарила снiговика по головi, аж усiх запорошило снiгом. Гуркочучiï покотилося порожнє вiдро-капелюх. Весела усмiшка снiговика розсипалася на тисячi срiблястих снiжинок. Якусь мить снiговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, снiговик похитнувся, мiтла вiшала з його руки, вiн упав i розсипався... – Бу-га-га! — з-за паркану показалась хлоп'яча голова в кошлатiй шапцi-вушанцi. – Рудий! – Ах ти ж гад рудий! – Руда кандала! – Пожежна команда! Вони на всi заставки лаяли хлопця, але навiть не зрушили з мiсця, щоб упiймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадiйна справа. Вiн був невловимий. Презирливо посмiхаючись, хлопець глузливо помахав рукою i зник... Його звуть Тимко. Але нiхто з них нiколи не називає його так, а дехто навiть не знає його справжнього iменi. Для всiх вiн — ненависний Рудий, руда кандала, пожежна команда. От уже пiвроку — вiдколи вiн з'явився тут — триває ця запекла ворожнеча. Вiн i вони: вiн — один, ïх — вiсiмнадцять, десять хлопцiв i вiсiм дiвчат. Але Це зовсiм не означає, що на ïхньому боцi перевага. Навпаки, тому вони так i ненавидять його, що нiчого не можуть з ним вдiяти. Навiть Iгор Дмитруха визнав себе безсилим. Скiльки прикростей завдає вiн ïм!.. У нього великi лупатi блiдо-голубi очi, нахабнi и глузливi. Голi очi,— сказала про них Таïш Верба. Все обличчя в дрiбному ластовиннi, немов якийсь жартiвник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору. Ну, звичайно ж, вiн — Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. I яких же образливих, дошкульних вiдтiнкiв набуває це слово в устах вiсiмнадцяти його ворогiв! Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, i чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злi вогники. Цi вогники розгораються в полум'я помсти, i незабаром ворожий табiр уже тремтить вiд безсилоï лютi. Рудий розладнує iгри, в усьому перешкоджає i все псує. Кiлька разiв вони пробували вiдлупцювати його. Але з того нiчого не вийшло. Тимко такий одчайдушний i верткий, що завжди видирається й тiкає, залишаючи на обличчях ворогiв синцi й подряпини. За два тижнi до Нового року Тимко захворiв. Усi почували себе щасливими. У дворi настали тихi, спокiйнi днi. А напередоднi Нового року усi й думати забули про Тимка. Наче його й зовсiм не було на свiтi... I от сьогоднi... Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгiднi рештки снiговика. – Ну — все!.. Капець!..— зцiпивши зуби, цiдить Iгор Дмитруха.— Сьогоднi не будемо псувати собi Новий рiк, а завтра... пiдловимо i дамо йому так, щоб на все життя запам'ятав!.. Все!.. – Правильно! — пiдтримує Валера Галушкинський. – Абсолютно! — погоджується Льодик Монькiн. Отже, вирiшено. Завтра, в перший день Нового року, з неподобствами Рудого буде покiнчено. Або вiн, або вони. У гнiтючому мовчаннi всi розходяться додому. ...Павлик тиняється по незатишних святково прибраних кiмнатах. Настрiй у нього зiпсований. З голови не йде Рудий Тимко. От же капосний хлопець! Такого снiговика зруйнував! Ну чого вiн лiзе! Що хоче вiд них? Чого весь час робить шкоду?.. Ну, стривай, буде тобi завтра!.. В уявi Павлика постає картина справедливого й безжального суду над Рудим Тимком. Хлопцi лупцюють його, примовляючи: Оце тобi за снiговика!.. А це за поламану шпакiвню!.. А це за футбольний м'яч!.. – Павлику, винеси смiття,— чується з кухнi голос матерi. Павлик одягається i спускається у двiр. Надворi вже зовсiм темно. Сипле густий лапатий снiг i кружляє бiлим роєм у промiннi лiхтаря, що висить бiля ворiт. Якраз там стоять ящики для смiття. Павлик спорожнив вiдро й повернувся iти, як раптом помiтив коло паркану якусь темну постать. Постать вовтузилась у снiгу па тому самому горбочку, де ще зовсiм недавно стояв снiговик. Що можна робити самому отам, у темрявi? Хто це? Павлик хотiв був гукнути, але чогось передумав. А що як злодiй? Або шпигун?.. Ет, дурниця! Звiдки може взятися тут, у дворi, шпигун? I все-таки Павлик обережно поставив вiдро у снiг i крадькома, ховаючись попiд парканом, посунув до постатi. ...Снiг сiче в обличчя, набивається за комiр, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче... От вiн уже чує голос — постать щось бурмоче, приглушено вигукує. I... Павлик аж присiв од несподiванки. Вiн упiзнав голос Рудого! Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тiло й холодом пронизав серце. Павлик хотiв утекти, але ноги прикипiли до землi i, безсилi, не могли зрушити з мiсця... Тим часом Рудий не помiчав його i далi вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павлик мимохiть прислухався. Те, що вiн почув, так здивувало його, що вiн забув про страх. – Iгоре, ану вiзьмись, браток!.. Павлнку, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись пiд ногами, а то ще придавимо ненароком... Васю, одiйди — тобi ще роботи вистачить. Ти художник. Ти голову лiпитимеш... Нумо, хлопцi, разом!.. Тiльки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий лiпив снiговика. Одна величезна брила снiгу вже стояла на горбочку, а вiн катав другу. Рудий лiпив снiговика сам. Якщо заплющити очi й не дивитися, то здавалося, що всi вiсiмнадцять тут, поряд з ним. Рудий називав кожного на iм'я, звертався до кожного, i сам собi вiдповiдав за них. I голос його був такий лагiдний, що аж не вiрилося, що це говорить Рудий. Це було щось неймовiрне: Рудий вдавав усю ïхню компанiю. I себе самого вважав рiвноправним членом цiєï компанiï. Тут, на самотi, коли нiхто з них не знав i не бачив цього, Рудий дружив з ними всiма... Рудий пiдкотив другу брилу до першоï i, обхопивши ïï руками, намагався пiдняти. Вiн стогнав вiд натуги, ковзав ногами по снiгу, падав, пiдводився i знову брався пiднiмати, але важка брила не пiддавалася. I хоч як вiн пiдбадьорював себе — все марно. Вiн був сам один. А одному це було не пiд силу... Рудий глибоко зiтхнув i раптом припав до паркану i сховав лице у зiгнутий лiкоть. Плечi його здригались. Рудий плакав! Вiн плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи. Так плачуть тiльки тi, хто рiдко плаче й соромиться своïх слiз. Так плачуть самотнi й гордi люди. Серце Павлика чимраз дужче стискається, i йому самому на очi навертаються сльози. Вiн раптом розумiв все. Вiн розумiє, як тяжко Рудому, як страждає вiн вiд своєï самотностi, як набридло йому ворогувати з ними, як хочеться дружити й завжди бути разом з усiма. I тут Павликовi пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як рудий зустрiчав свою маму на трамвайнiй зупинцi. Його мама працювала вагоноводом трамвая i приходила додому пiзно. Рудий iнодi подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. I Павлик якось був свiдком саме такоï зустрiчi. Рудий,— отой зухвалий i злий забiяка,— пригортався до матерi, як зовсiм маленький хлопчисько, i нiжно, сумно шепотiв: Мамочко, рiдненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою... Як здивувався тодi Павлик! Ич,— подумав,— як придурюється, змiюка!.. А виходить,— нi. Виходить, Рудий не такий уже й поганий. А добрий i лагiдний. Тiльки дуже гордий i самолюбний. I зацькований, як вовченя. Адже ж вони нiколи не сказали йому доброго слова. Навiть коли вiн i не зачiпав ïх. Тiльки гнали його вiд себе, тiльки дражнились i кепкували з нього. Важко тепер з'ясувати, хто перший почав i хто бiльше винен — вiн чи вони. Але так склалося, i вже пiзно про це говорити. Ясно одне: Рудому дуже тяжко. Йому набагато гiрше, нiж ïм. Бо вiн один. Ще зовсiм недавно, якихось пiвгодини тому, Павлик люто ненавидiв Рудого, ненавидiв i боявся. А тепер... Павлик рiшуче пiдвiвся, вийшов iз своєï схованки й пiдiйшов до великих брил снiгу, що мали стати тулубом снiговика. – Тимку! — гукнув вiн i не впiзнав власного голосу. Рудий здригнувся i пiдвiв голову. – Тимку! — повторив Павлик.— Ану допоможи менi. Давай пiднiмемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав — злiпити зараз снiговика. От хлопцi завтра будуть здивованi! От будуть радi!.. Ану!.. Перший ранок Нового року — ясний, сонячний, радiсний. Небо чисте й безхмарне, i снiг слiпуче iскриться на сонцi. Аж боляче дивитись... У дворi веселий гамiр. Вiд дзвiнкого смiху здригаються заснiженi вiти дерев. Дiти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снiгу, грають у снiжки. А на горбочку, бiля паркану, стоïть снiговик. Вiн не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. I нiхто не помiчає, що, примруживши одне своє око-вуглинку, снiговик обводить поглядом усю гоп-компанiю. Скiльки ïх? Дев'ятнадцять! Так, не вiсiмнадцять i один, а дев'ятнадцять. I снiговик радо усмiхається... А пiсля зимових канiкул Тимко Довганюк перевiвся у ïхню школу, в ïхнiй Б клас. I тiльки тепер вони дiзналися, що через оту ïхню ворожнечу вiн пiвроку не хотiв переводитися сюди, а щодня ïздив до своєï школи у протилежний кiнець Києва, де вони ранiше жили... * * * За передостанньою партою у правому ряду бiля вiкна сидить хлопчина в синенькiй з бiлими смугами на рукавах i на комiрi спортивнiй блузi вiд тренувального костюма. Це Вовка Онищенко, один з кращих спортсменiв не лише в четвертому Б, а й в усiй школi, а може, навiть i в мiстi. Вiн має другий дорослий розряд з плавання i перший дорослий розряд iз стрибкiв у воду. Вiн неодноразово посiдав у змаганнях призовi мiсця. Вiн, так би мовити, спортивна гордiсть школи. А от цього року сталося так, що... Вовка Онищенко – По-опруо-о-симо ти-ишу-у!.. Урок почався. Але тиша прийшла не зразу — ще якусь хвилину хлопали кришки парт, чулося човгання нiг, переговори. Вчителька математики Марiя Василiвна терпляче ждала. Нарештi гомiн ущух. – Хто не виконав домашнього завдання, пiднiмiть руку. Клас не ворухнувся. Руки не пiдняв нiхто. – Гаразд. Починаю опитувати. Палець учительки поволi повзе по журналу, по синьому стовпчику прiзвищ, а очi поверх окулярiв пильно оглядають клас. Вовка пригнувся, просто лiг на парту грудьми, сховавши голову за спiшу Вiтасика Дяченка, що сидить попереду. Тiло напружилося, немов перед стрибком, а в головi лише одна думка: Невже не пронесе?!. Невже не пронесе?!. Не... – Онищенко! Все!.. Вовка тяжко зiтхнув, поволi пiдвiвся i став, похиливши голову, мов приречений. Вiн нiчого не говорив, та й навiщо?.. Вчителька й без слiв усе зрозумiла. – Сiдай! Одиниця з обманом! Потiм вона викликала Любу Присяжнюк, i та стала жваво вiдповiдати урок. Вовка не слухав. Вовка сидiв, пiдперши кулаком щоку, i спiдлоба дивився на Марiю Василiвну. Дивився з такою безсилою люттю i вiдчаєм, як може дивитися тiльки переможений на свого ворога-переможця. Що вона наробила отою своєю одиницею!.. Що вона наробила!.. Все пропало!.. Все! Сергiй Петрович нiзащо в свiтi не допустить Вовку до змагань. Нiзащо в свiтi!.. Його тренер Сергiй Петрович — залiзна людина. Та що й казати — у ДЮСШ (дитячо-юнацькiй спортивнiй школi), куди ходить Вовка,— це закон: у кого поганi оцiнки, того до змагань не допускають. А як Вовка чекав цих змагань!.. Мiськi змагання iз стрибкiв у воду. Першi три призери ïдуть у Кракiв. На мiжнароднi змагання порiднених мiст (Киïв—Лейпцiг—Кракiв). Кракiв... Мiжнароднi змагання... Уявляєте?.. I у Вовки були реальнi шанси на призове мiсце. Сам Сергiй Петрович сказав: – Якщо добре вiдпрацюєш вхiд у воду, твiй стрибок сальто з пiруетом може потягти на дев'ять балiв... Сам Сергiй Петрович... I от... Ну, звичайно, вiн, Вовка, винен... Звичайно... Ну, не вивчив... Але ж учора по телевiзору був хокей. Великий хокей! СРСР — Канада. Матч з канадськими професiоналами!.. Хiба можна було в цей час готувати уроки? Люди добрi!.. А перед цим — тренування. А позавчора — двi серiï Фантомаса. Що? Не можна вже й подивитися? Того Фантомаса показують якийсь один нещасний раз на два роки. Всi бачили, а йому — не можна? Не можна?.. Iгор Дмитруха сказав, що Фантомаса треба неодмiнно подивитися, бо знiмуть. А йому Гришка Гонобобель казав. I так в одному лише клубi йде, на околицi. Поки туди доïхав, поки назад. Коли ж тi уроки робити? Уночi, чи що?.. Сергiй Петрович сам казав, що перевтомлюватись не можна, бо втратиш спортивну форму. До того ж Вовка був абсолютно, ну абсолютно переконаний, що його не викличуть. Адже Марiя Василiвна зовсiм недавно викликала. I поставила трiйку з плюсом. З плюсом! Цiлком гарна оцiнка... Спокiйнiсiнько можна було сьогоднi його не чiпати. Але ж нi— викликала! На зло викликала!.. Ну як до неï можна ставитися пiсля цього?.. I що це взагалi за вчителька?!. Якась старорежимська смiшнячка. Не в сучаснiй школi ïй мiсце, а в бурсi, в пансiонi для... для дореволюцiйних дiвиць. Факт! А оцiнки якi вона ставить! Це ж комедiя, а не оцiнки! Це ж для фейлетона у Вечiрнiй Киïв!.. У жодного вчителя в свiтi немає таких оцiнок. I вигадала ж! Одиниця з обманом (Одиниця, обведена буквою О — це коли одразу не признаєшся, що не вивчив уроку) . Двiйка — майже трiйка (2-Ï-3) — це коли старався, готував урок, але нiчого не вийшло. А плюси та мiнуси!.. Трiйка з двома мiнусами. Четвiрка з трьома мiнусами. П'ятiрка з плюсом. Просто плюс без усякоï оцiнки (коли добре вiдповiв на незначне усне питання). Якiсь царськi дореволюцiйнi оцiнки. I куди тiльки директор дивиться!.. А це незмiнне на початку кожного уроку: – По-опруо-осимо-о ти-ишу-у! Вимовляє вона цю фразу, розтягуючи слова i смiшно складаючи своï зморшкуватi старечi губи дудочкою. Ну що це за вчителька, скажiть, будь ласка! Карикатура! Смiхота!.. ...На столi в Марiï Василiвни лежить портфель. Старий потертий шкiряний портфель, на кришцi якого бiлiє схожа на паралелограм металева пластинка — монограма, теж стерта й подряпана, так що слiв уже не видно й напис розiбрати неможливо. Цьому портфелю дуже багато рокiв, мабуть, удвоє бiльше, нiж Вовцi. А вона все ще його носить. Такий мотлох! Не може купити нового. Просто гидко дивитися. Вовцi чомусь згадалося, як вiн одного разу влiтку випадково зустрiв Марiю Василiвну в Ботанiчному саду. Вона сидiла на лавцi з маленькою бiлявою дiвчинкою рокiв п'яти. Дiвчинка вередувала, кривила губки й не хотiла ïсти хлiб з маслом. – Настусю, ну з'ïж хоч трошечки. Я тебе прошу,— лагiдно вмовляла ïï Марiя Василiвна. Настуся одверталася й махала своєю пухленькою ручкою: – Ай! Вiдчепись, ба! Перестань! Сказала, не буду, i все. Вiдчепись! Не приставай. Загалом Марiя Василiвна нiчим не вiдрiзнялась вiд тих численних бабусь, котрi цiлiсiнькими днями гуляють iз своïми онуками в Ботанiчному саду,— хто з шитвом, хто з старою зачитаною книжкою, i кожна з неодмiнним кошичком, з якого виглядає пляшка молока та загорнутi в газету бутерброди. I, як усяка капризна внучка, бiлява Настуся мала над Марiєю Василiвною необмежену владу. Важко було повiрити, що це та сама Марiя Василiвна, котра безжально виводила в класному журналi одиницi з обманом та iншi страхолюднi оцiнки. При згадцi про це сьогоднiшня одиниця здалася Вовцi ще бiльш образливою й принизливою. Як не любив Вовка Марiю Василiвну!.. Понад усiх на свiтi! ...У змаганнях Вовка Онищенко участi не брав. Сергiй Петрович виявився справдi залiзною людиною. I хоча Вовка, втративши будь-яку гордiсть, намагався виправдатися, доводив, що це випадково, що вiн не винен, i навiть, мало не плачучи, присягався: Я бiльше не буду,— нiчого не допомогло. Мало того! Коли у класi дiзналися, що Вовку не допустили до змагань, всi з обуренням накинулися на нього. – Ти що — здурiв?! — кричала Макаронiна. — Схопити одиницю перед самiсiнькими змаганнями!.. Це ж треба вмiти!.. – Не мiг розв'язати якоïсь нещасноï задачi! — вторила ïй Надя Трав'янко. – Ти ж не тiльки себе пiдвiв! Ти ж пiдвiв усю команду! — захлинався Валера Галушкинський. – Ми на тебе так надiялись! — мало не плакала Таня Верба.— Думали, у нас у класi буде чемпiон. А ти... – Пiгмей! — рiзав йому в очi Iгор Дмитруха.— Ти ж Сергiя Петровича, знаєш, як пiдвiв!.. У кишеню до нього, можна сказати, залiз. Вiн же на тобi, може б, заслуженого тренера одержав. А це ж i грошi, i персональна пенсiя на старiсть. Пiгмей! — Iгор Дмитруха був визнаний авторитет у спортивних справах. Як гiрко Вовцi було слухати усi цi докори! I через отi докори, i через те, що всi його приниження i просьби виявилися марними, Вовчине серце краялося на шматки — вiн був дуже самолюбний. А самолюбнi люди в своєму приниженнi намагаються звинуватити будь-кого, тiльки не себе. I Вовка звинувачував Марiю Василiвну. Все вона, все через неï! — з безсилим вiдчаєм думав вiн. I Вовка вирiшив помститися. Вiн старанно готував уроки й чекав. Чекав, що Марiя Василiвна от-от викличе його, вiн блискуче вiдповiсть, одержить п'ятiрку з двома плюсами i скаже: А знаєте, я ж i тодi все на вiдмiнно знав. Тiльки в мене дуже болiла голова, i я не мiг вiдповiдати. А ви навiть не спитали мене, в чому справа. А вiдразу поставили одиницю з обманом. I я промовчав — з принципу. Ви ж бачите, що я все знаю. А ви... Ех ви!.. Ви зiпсували життя не тiльки менi, а й моєму тренеровi Сергiю Петровичу. Через вас йому не присвоïли звання заслуженого тренера i вiн не одержить персональноï пенсiï. Можете радiти!.. — гордо пiдвiвши голову, вiн вийде з класу. I Марiя Василiвна, нарештi, зрозумiє, яка вона була несправедлива й жорстока. Але пiзно. Таку благородну й красиву помсту придумав Вовка. Але Марiя Василiвна усе чомусь забувала викликати Вовку. До того ж цього року вона чогось стала хворiти, i ïï урокiв часто не було. I невисловленi благороднi слова Вовчинi самiтно звучали в його душi — нiкому не чутнi й даремнi. Настав березень. Усюди ще лежав снiг, ночами мороз частенько розмальовував вiкна химерними вiзерунками, але в повiтрi вже пахло не по-зимовому свiжо й задьористо — прiлий запах торiшнього листя i голих набрунькованих гiлок розливався з садiв i паркiв по киïвських вулицях. А коли випадали погожi безхмарнi днi, пiд сонцем на пагорках з-пiд снiгу проступали чорнi лисини вологоï землi. Лисини парували — немов дихали березневим повiтрям. I от надiйшло Восьме березня — Мiжнародний жiночий день. Як стало вже традицiєю, жiнок вiтали напередоднi — сьомого. Вовка цiлий мiсяць майстрував мамi подарунок — чемоданчик-аптечку з безлiччю вiддiлень та ящичкiв для лiкiв (Вовчина мама працювала лiкарем у швидкiй допомозi). Але вручити його сьогоднi вранцi не змiг — мама спала пiсля нiчного чергування. Тому Вовцi просто не сидiлося на уроках. Йому кортiло побiгти додому й урочисто пiднести мамi подарунок. Вiн боявся — а що як мама, прокинувшись, подумає, що вiн взагалi нiчого ïй не подарує в цей день? Як довго тягнуться сьогоднi уроки! I мов на глум, останнiм був урок Марiï Василiвни. Цей урок здався Вовцi просто нестерпним. Вовка вже не думав про те, щоб Марiя Василiвна викликала його. Йому було не до цього сьогоднi. Що вона там тягне? Кому це потрiбно сьогоднi? Могла б врештi-решт навiть трохи ранiше вiдпустити. Усе-таки свято. Та й сама жiнка все-таки. Хай би йшла святкувати. Проте Марiя Василiвна, мабуть, не розумiла цього. Вона дотягла пояснення уроку до самiсiнького дзвоника. I, коли пролунав дзвоник, вона саме кiнчила пояснювати. Учнi одразу заметушилися, захлопали кришками парт, дiстаючи портфелi. Але з мiсць уставати не наважувались — Марiя Василiвна все ще стояла бiля столу. Було незрозумiло, чого вона бариться — ранiше вона нiколи не затримувалася в класi пiсля дзвоника. Марiя Василiвна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах i усмiхнулася якоюсь дивною тремтливою усмiшкою. Потiм тихо, але так, що весь клас почув, сказала нiби сама до себе: – От i закiнчився мiй останнiй урок... На все добре, дiти... Нарештi!.. Вовка рвонувся з мiсця й вискочив з класу. I лише в коридорi раптом зупинився. Що таке? З класу, крiм нього, нiхто не вийшов. Певно, Марiя Василiвна ще щось говорила. На мить Вовка завагався,— якось негаразд вийшло. Але махнув рукою: Ет! Мабуть, каже, щоб ми своïх матерiв привiтали iз святом. Самi знаємо! Не вертатися ж через це назад,— i побiг додому. Мама дуже зрадiла Вовчиному подарунку. Вона була така розчулена, що навiть сльози з'явилися в неï на очах. I все тому, що Вовка сам, власними руками змайстрував його. I хоча таткiв подарунок — iмпортний костюм — був значно багатший i дорожчий, вiн дуже програвав поряд iз Вовчиним. Вiдчувалося, що татко заздрить Вовцi. I торжествуючому Вовцi навiть стало шкода татка. Вiн виявив благородство й почав хвалити таткiв подарунок, але мама сказала, що його, Вовчин, усе одно кращий. Настрiй у Вовки був чудовий. Вiн почував себе героєм. Це дуже приємне почуття, i його завжди хочеться продовжити. Коли мама i тато, розхваливши Вовку до небес, нарештi взялися до своïх справ, Вовка подався до сусiдiв. Сусiди, звичайно, все вже знали i теж стали хвалити Вовку. Правда, значно стриманiше, нiж тато з мамою. А восьмикласниця Нюрка й зовсiм нiчого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом, кудись збираючись. Таке Нюрчине ставлення не сподобалося Вовцi. – Куди це ти так чепуришся, красуне? — глузливим тоном спитав вiн. – Як це куди? — пiдфарбовуючи вiï, пискнула Нюрка.— До школи. На урочистi збори, присвяченi Восьмому березня. Вовка пхикнув — подумаєш, щастя, урочистi збори! Нюрка сьогоднi його дратувала. – Слухай, Вовко,— вона обернулася,— чого це ти приховав, що ваша Марiя Василiвна йде на пенсiю? ïï сьогоднi на зборах урочисто проводжатимуть. – Що-о? — вiд подиву Вовка аж рота роззявив. Нюрка пильно глянула на нього: – Ти що — не знав? – Та нi... Чого це... А що тут такого... Подумаєш... Тепер уже Нюрка пхикнула: – Теж iще — кадр! Ставлення називається. Все-таки — на пенсiю... Вовка пробурмотiв щось невиразне i вискочив з кiмнати... ...Iгоря Дмитрухи не було вдома. Вiтасик Дяченко пiшов у кiно. Шурика Бабенка приïхала й забрала до себе на Куренiвку тiтка. Валера Галушкинський пiшов з мамою до кравчинi. Ну, як на зло — нiкого. Навiть Таня Верба — Вовка пересилив себе й забiг до неï, хоча нiколи не ходив до дiвчат додому,— i та була десь у бiблiотецi. У Вовки голова пiшла обертом. Як же це так?! Як же вiн мiг не зрозумiти ïï слiв: От i закiнчився мiй останнiй урок... I вискочив. Навiть не почекавши, що вона скаже далi. А вона говорила. Звичайно, говорила. Прощалася. I вийшло так, нiби Вовка навмисне, демонстративно вибiг, щоб не бути присутнiм при цьому. I Марiя Василiвна попрощалася з усiм класом, з усiма,— крiм нього... Ну й нехай!.. До речi, злополучну одиницю з обманом, напевне, тепер можна вважати недiйсною. Не буде ж нова вчителька звертати уваги на цi страхолюднi оцiнки. Нi! Негаразд усе-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого березня. Ну що було почекати ще якусь хвилинку... I тодi — разом з усiма. А так: усi гуртом, а вiн — один. I Вовка раптом вiдчув себе самотнiм-самотнiм. Таке почуття в нього бувало, коли вiн запiзнювався i прогулював урок, або коли його виганяли з класу. Йому тодi здавалося, що всi роблять щось правильне, потрiбне, а для нього вже недосяжне. I ставало тривожно i навiть страшнувато. Вовка обережно прослизнув у дверi школи i, злодiйкувато оглядаючись, рушив по сходах на другий поверх, де мiстився зал. Вовка знав, що на такi урочистi збори молодших класiв не запрошують — лише старшi. Знав також, що коли його побачать, то вiдiшлють додому — дисциплiна є дисциплiна. Але Вовка не мiг не прийти зараз до школи. Щось тягло його сюди нестримно, як тягне, кажуть, злодiя на мiсце злочину. Коли Вовка пiдкрався до дверей, почулися гучнi оплески — мабуть, закiнчилась доповiдь або чийсь виступ. Дверi були трохи прочиненi, й Вовка бачив частину зали й сцену, на якiй мiстилася президiя. В центрi президiï сидiла Марiя Василiвна. Очевидно, ïï вже почали проводжати, бо всi аплодували й дивилися на неï, а вона одна не аплодувала. I обличчя в неï було схвильоване i якесь розгублене — таке обличчя в неï бувало, коли в класi зчинявся галас. I здавалося, вона зараз встане й за звичкою скаже: По-опруо-осимо-о ти-ишу-у! Але вона не встала i не сказала. А встав Павло Павлович, учитель фiзкультури, який теж сидiв у президiï, тiльки з самого краю. I одразу в залi стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навiть Дихати перестав, щоб його не почули. – Дорога Марiє Василiвно... Вовка не впiзнав голосу Павла Павловича,— мужпiй i владний на уроках, зараз вiн звучав якось тихо й схвильовано. – Дорога Марiє Василiвно... Ви знаєте, я не вмiю виступати i говорити промови. Ви добре це знаєте. Ще коли я був Павликом-Равликом, вашим учнем у цiй самiй школi, ви часто дорiкали менi за це. Ви ж були нашим класним керiвником. Але сьогоднi я не можу не виступити. Сьогоднi з нашого колективу йдете ви, найдорожча для мене людина, мiй учитель i тепер мiй товариш по роботi... Ех, не вмiю я говорити... Але, знаєте, адже я через вас став учителем... Хотiв бути таким, як ви... А був же просто спортсменом... I не знаю... може... А втiм, що я кажу... Не те я кажу... Марiє Василiвно, рiдна, дорога ви моя... Спасибi вам за все, що ви зробили для мене, для нас, для всiх, кого ви вчили. А ïх сотнi, тисячi розкиданi по всiй землi... Наша школа назавжди зостанеться для вас рiдним домом. Ви не залишаєте нашоï сiм'ï, а просто, просто... Павло Павлович раптом почервонiв, заклiпав очима, потiм вийшов з-за столу, пiдiйшов до Марiï Василiвни, схилився й поцiлував ïй руку. I якусь хвилину так стояв, схилившись i притиснувшись до ïï руки. А Марiя Василiвна в цей час другою рукою гладила його по головi i щось шепотiла йому на вухо. I очi в неï були вологi й часто-часто клiпали. В залi панувала мертва тиша. Вовка весь зiщулився i завмер за дверима. Йому здавалось — усi в залi знають, що вiн стоïть тут, i знають, як вiн не любив Марiï Василiвни, i знають навiть, яку благородну помсту придумав для неï. I такою жалюгiдною i нiкчемною здалася Вовцi ота його благородна помста, побудована на нечесностi i брехнi!.. Йому хотiлося втекти, сховатися, але вiн не мiг зрушити з мiсця. Знову почулися оплески, а потiм на сцену вийшла якась не знайома Вовцi учениця дев'ятого класу. Вона говорила дзвiнким урочистим голосом, яким звичайно декламують вiршi на шкiльних вечорах самодiяльностi. Вiд хвилювання Вовка погано розумiв, що вона говорить: щось про Мiжнародний жiночий день, про вчителiв-жiнок взагалi i про Марiю Василiвну зокрема... Але одна фраза вкарбувалася йому в пам'ять: Вашi одиницi з обманом учили нас чесностi i правдивостi. Це була якась смiшна фраза, проте вона дiйшла до Вовки. Одиниця з обманом! Це ж була остання його оцiнка в Марiï Василiвни. Бiльше того — це взагалi була остання одиниця з обманом, яку поставила Марiя Василiвна: пiсля Вовки бiльше нiхто не одержував такоï оцiнки. I Вовка так i не виправив ïï. Вона залишилась йому назавжди. Будуть у Вовки i п'ятiрки, i четвiрки, i трiйки, але нiколи йому вже не виправити оцiєï одиницi з обманом. Бо оцiнки йому ставитимуть iншi вчителi. А Марiя Василiвна вже нiколи не поставить йому нi двiйки — майже трiйки, нi четвiрки з двома мiнусами, нi п'ятiрки з плюсом — нiколи нiчого. I Вовка раптом уперше зрозумiв усю безнадiйнiсть i непоправнiсть цього короткого слова — нiколи. Його охопив розпач. Але ж i те, що я зараз стою пiд дверима i потай, як злодiй, пiдслуховую — це теж обман, це нечесно. Невже все життя я брехатиму i робитиму пiдло, нечесно? Невже на все життя в мене — одиниця з обманом? Може, тому, що Вовка був захоплений своïми переживаннями,— а саме в цей час знову залунали оплески — вiн не почув крокiв. I лише коли хтось штовхнув його, рвучко обернувся. Позад нього стояло четверо семикласникiв: три дiвчинки i один хлопець — Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом — чемпiоном школи з гiмнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квiтами. – Чого стоïш на порозi? — просичала до Вовки струнка бiлява дiвчинка, що була в парi з Костею. – Та це Вовка Онищенко. З четвертого Б. Стрибун у воду, — скоромовкою прошепотiв Костя.— Марiя Василiвна у них викладала. Мабуть, прийшов вiтати вiд класу, запiзнився i боïться, дурний, заходити... Ну, ходiмо, старик!.. Тiльки швидше, бо знову хтось виступатиме, тодi буде незручно. I Костя ловко пiдштовхнув Вовку колiном, i той опинився в залi. Все це сталося так несподiвано й блискавично, що Вовка не змiг сказати нi слова. Оплески, якi почали вже були вщухати, загримiли з новою силою. Зал пiдвiвся i, стоячи, аплодував семикласникам, якi несли на сцену кошики з квiтами. Прохiд мiж рядами стiльцiв був вузький, Вовцi нiкуди було подiтися, i вiн, блiдий, переляканий на смерть, мимохiть крокував перед семикласниками, почуваючи себе наче в якомусь фантастичному снi. I от Вовка — на сценi. Семикласники ставлять квiти на стiл президiï i хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на мiсцi в якомусь розпачливому зацiпенiннi. Директор школи Йосип Гаврилович якийсь час запитально дивиться на нього, потiм усмiхається i несподiвано каже: – Слово має учень четвертого Б класу Онищенко Володимир. У Вовки потемнiло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Як це сталося? Для чого вiн тут? Що робити?.. Усе тiло Вовчине — нiби чуже. Особливо руки. Вiн не знає, куди ïх подiти. Вони заважають йому. Вiн то закладає ïх за спину, то засовує у кишенi, то стискає так, що трiщать суглоби... Усi чекають. Вовка мовчить. – Говори, Онищенко, не соромся,— лагiдно запрошує директор. – Ну — Дорога Марiє Василiвно... — пошепки пiдказує Павло Павлович, що сидить зовсiм близько. – Дорога Марiє Василiвно,— машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає. Та вже пiзно. Тепер треба щось говорити. I слова вириваються самi собою — гарячковi, безладнi, нестримнi... – Я... в мене... Я нiчого не хотiв... Я просто... У мене... одиниця з обманом... остання... бiльше нi в кого... I я не виправив... Не встиг просто... Я хотiв... учив... Слово честi... Тепер усе-все знаю... Чесне... Вовчин голос раптом затремтiв, зiрвався, перед очима попливли яскравi кола. Вовка рвонувся з мiсця, кинувся в глиб сцени i, забившися у куток, гiрко заплакав. Крiзь сльози вiн не чув шуму в залi, не розумiв, що йому говорили. Вiн тiльки вiдчув, як хтось обняв його обережно за плечi й кудись повiв. Вiн iшов, затуливши обличчя руками, i нiчого не бачив. Потiм, усе ще плачучи, вiн сидiв на диванi i хтось мовчки нiжно гладив його по головi. А коли Вовка зрештою заспокоïвся й розплющив очi, то побачив, що сидить в учительськiй, а поряд з ним — Марiя Василiвна, i бiльше нiкого поблизу немає. Помiтивши, що Вовка вже не плаче, Марiя Василiвна усмiхнулась i чомусь пошепки, хоча нiкого в кiмнатi не було, сказала: – Дурненький, дурненький мiй хлопчику! Ич, яке вигадав! Немає в тебе нiякоï одиницi з обманом. Ти ïï щойно виправив. Чуєш?.. Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тiльки чесна людина. ...Мине багато рокiв, Вовка стане Володимиром Iвановичем, iнженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) — але нiколи в життi не забуде вiн цiєï хвилини i цих слiв... * * * Перед Вовкою Онищенком поряд з Любою Присяжнюк сидить чорнявий циганкуватий Вiтасик Дяченко. Вiтасик — кращий учень у класi, круглий вiдмiнник. Але вiн зовсiм не схожий на тих горе-вiдмiнникiв в окулярах, якi нiчого, крiм урокiв, не знають i не вмiють, i в той час, як вертлявi трiєчники та двiєчники весело грають у футбол, сидять за столом, вшнипивши носа в книжку. Вiтасик, звичайно, дуже любить читати, але вiн любить також пограти у футбола, у сищикiв-розбiйникiв, у квача... I, коли треба, не цурається рiзних ризикованих хлоп'ячих витiвок, що, здавалося б, зовсiм не до лиця круглому вiдмiнниковi. Як-от, наприклад, з тим Фантомасом... Вiтасик Дяченко Вiтасик хвилюється. Вiтасик страшенно хвилюється. Сьогоднi в його старшого брата, дев'ятикласника Романа,— прем'єра. Перша в життi прем'єра! I не в якiйсь там самодiяльностi шкiльнiй, а в театрi. В народному театрi механiчного заводу, в справжнiсiнькому театрi, на спектаклi якого продають квитки i яким керує заслужений дiяч мистецтв Анатолiй Сергiйович Алмазов. Роман хоче стати артистом, мрiє вступити до Киïвського театрального iнституту. I яка ж то була радiсть, коли, шукаючи по шкiльних драмгуртках виконавця на роль Яшки в п'єсi Iм'ям революцiï, Алмазов вибрав саме його, Романа. I от сьогоднi прем'єра. Роман з самого ранку пiшов у театр (у них там останнiй прогiн перед прем'єрою). А Вiтасик ходить i хвилюється. Йому здається, що якби вiн сам виступав, то так би не хвилювався. Вiн дуже любить свого брата. Вiтасик довго тинявся коло велетенських колон заводського Палацу культури. Йому так кортiло хоч одним оком глянути... Але дверi були замкненi, i вiн подався додому. Вiтасик уже заходив у свiй пiд'ïзд, як раптом почув ззаду: – Алло! А ми тебе шукаєм. Гайда! Вiн обернувся. То був Iгор Дмитруха з усiєю компанiєю. У Вiтасика не було зараз настрою iти з ними, але й не хотiлося, щоб вони подумали, нiби вiн хвилюється. I вiн пiшов. Бiля крайнього в ïхньому кварталi будинку, який нещодавно, тiльки в цьому роцi, заселили, вони спинилися. – Ти станеш тут, ти на розi, ти на сходах,— наказував Iгор, тицяючи хлопцям у груди пальцем.— А ми з Вiтасиком туди! Сторожко озираючись, вiн шмигнув у пiд'ïзд. Вiтасик за ним. По-котячому, безшумно пiднялися сходами нагору. Аж ось i п'ятий поверх. Бiля п'ятдесят восьмоï квартири перевели подих, прислухалися. Iгор витяг з кишенi крейду й швидко написав на дверях великими лiтерами: Бережись Фантомаса! Потiм панiчно, наче за ними гналися вовки, удвох загримiли вниз, кулею вискочили з пiд'ïзду i вже всiєю компанiєю дременули геть... Це почалося тижнiв зо два тому, коли хлопцi подивилися фiльм Фантомас. Усi, звичайно, були пiд враженням. А надто Iгор Дмитруха. Вiн випинав нижню щелепу й по-фантомасячому дико реготав. I, де тiльки мiг, писав крейдою Фантомас. Якось надвечiр, коли всi сидiли й думали, що б таке ще встругнути, гiдне страхолюдного кiногероя, бiля них зупинився невисокий незнайомий дядечко в беретi. Подивився на стiну, де було нашкрябано здоровенницькими лiтерами Фантомас, скривився й сказав: – Ви б, хлопцi, стерли оте казна-що. Новий же будинок. Чи ж для того вас грамоти вчили? I хоч вiн сказав це досить лагiдно, Iгор Дмитруха наïжачився: – А то ми? Ви бачили? А доведiть! Дядечко нiчого на те не сказав, пiдiйшов i став сам витирати стiну. Витер, глянув на хлопцiв, сказав: – Ех ви, письменники! —i пiшов. Iгор Дмитруха не любив, щоб йому робили зауваження. Очi його спалахнули: – Фантомас таких образ не прощає!.. Ха!.. Ха!.. Ха!.. Треба простежити, де вiн живе. Ань-ань!.. I хлопцi пригинцем, ховаючись попiд стiнами, кинулися за дядечком. Дядечко жив у крайньому новому будинку, в п'ятдесят восьмiй квартирi. В той же день на дверях п'ятдесят восьмоï з'явився напис: Бережись Фантомаса! Вiйну було оголошено. I хоч був то звичайнiсiнький собi дядечко, i прiзвище мав звичайне (на першому поверсi висiв Список мешканцiв, де вони прочитали: 58 — Захарченко В. Г.), але розбурхана грою хлоп'яча уява робила його таємничим, загадковим i небезпечним. Забачивши у дворi його невисоку постать, Iгор Дмитруха завжди приглушено вигукував: Захарченко! Ань-ань! I вся фантомасяча компанiя кидалася врозтiч... А те, що Захарченко бiльше до них не пiдходив, нiкому на них не скаржився i терпляче витирав своï дверi, робило його ще бiльш загадковим, незбагненним. Та сьогоднi Вiтасиковi було байдуже до того. Сьогоднi — прем'єра. I коли пiсля операцiï хлопцi почали грати у квача, вiн не приєднався до них, а почвалав до Палацу культури... Який то був довгий день! Здавалося, всi годинники зiпсувались — вiдстають або зовсiм спинилися. Знайома контролерша Палацу культури (Тусина бабуся) змовницьки пiдкликала його пальцем i, коли вiн пiдiйшов, сказала: – Тiльки що була в залi. Твiй Роман грає — як Смоктуновський!.. I це на прогонi!.. А що ж на прем'єрi буде!.. Вiтасик почервонiв од задоволення. Але хвилюватися не перестав. А! То вона заспокоює!.. Щоб я не хвилювався... Та от надiйшов вечiр. Вiтасик з татом, з мамою i з сусiдкою Маргариток) Михайлiвною сидить у другому ряду перед самiсiнькою сценою i з нетерпiнням чекає. В руках нервово тисне програмку, де серед дiйових осiб i виконавцiв надруковано: Яшка — Роман Дяченко. Про iнших виконавцiв вiн i читати не став — однаково ïх не знає. А цей рядок перечитує сто разiв... Нарештi свiтло гасне. Прожектори освiтили завiсу. I враз запанувала тиша. Завiса розсунулась. Почалося. На сценi — тисяча дев'ятсот вiсiмнадцятий рiк. Маленька залiзнична станцiя. Пасажири. Серед них двоє дiтей — дванадцятирiчний Васько i десятирiчний Петрик. Вiтасик повертає голову назад i перезирається з Iгорем Дмитрухою, який сидить iз своïм татом у четвертому ряду. Iгор Дмитруха зневажливо кривиться. Хлопчикiв на сценi грають дiвчата. Тiльки дорослим може здаватися, що вони схожi на справжнiх хлопцiв. Вiтасика дратують ïхнi противно писклявi голоси. Та ось на сценi з'являється безпритульник Яшка. Вiтасик навiть не одразу впiзнає свого Романа. В дрантi, брудний, замурзаний — лише зуби виблискують, коли говорить. У Вiтасика завмирає серце: Ой, щоб тiльки не збився, не забув слова!.. Та даремно вiн хвилюється. Роман тримається впевнено, публiка реагує на кожну його реплiку, навiть аплодує. Тато i мама радо всмiхаються. А Вiтасик просто сяє. Важкий тягар спадає з його серця, i стає легко й хороше. З гордiстю озирається вiн навколо. От який у нього брат! Коли почалася друга картина, Вiтасик дивився на сцену не дуже уважно. Роман казав, що в другiй картинi його не буде. Вiтасик крутився у крiслi, зиркаючи то на прожекторську ложу, то на яруси, то на гальорку. Вiн саме обернувся до Iгоря Дмитрухи, як раптом публiка зааплодувала. Вiтасик рвучко повернув голову. На сценi стояли Ленiн i Дзержинський. Оплески вщухли так само раптово й одностайно, як i виникли. Ленiн заговорив. Зал завмер. Ленiн говорив тихо, але енергiйно, з характерною iнтонацiєю, по-особливому, м'яко вимовляючи лiтеру р. Схиляв голову набiк, лагiдно мружив очi й усмiхався променистою, надзвичайно доброю усмiшкою. I ходив по сценi легкою швидкою ходою, засунувши руки в кишенi. I все це було таке знайоме-знайоме, миле й рiдне, що серце стискалося вiд хвилювання. Вiтасик багато разiв бачив Ленiна в кiно. Але то було кiно. А тут за кiлька метрiв (рукою дотягтися можна) ходив по сценi живий Ленiн. I хоча Вiтасик десь пiдсвiдомо розумiв, що то не насправдi, що то артист, усе одно це було — надзвичайно. Вiтасика вже анiскiлечки не дратували отi Васько й Петрик з дiвчачими голосами. Вiн тiльки трiшечки заздрив ïм, що вони розмовляють з Ленiним. А п'єса йшла далi. В нiй вiдбувалися драматичнi подiï. Пiдступнi есери Романовський та Малiнiн, а також зрадник Ярцев усiма силами намагалися шкодити революцiï. Гинув вiдважний Яшка. I тут Вiтасик пiймав себе на тому, що його не так хвилюють iнтриги есерiв i доля Яшки (хоч i грав його Роман), як хочеться знову побачити Ленiна. Вiн з нетерпiнням ждав, коли знову вийде на сцену Ленiн. I коли в останнiй картинi Ленiн таки з'явився, у Вiтасика радiсно закалатало серце. Васько й Петрик, що дiсталися до Кремля, зморенi поснули в Ленiновому кабiнетi, скоцюрбившись у м'яких крiслах. I дивлячись на них, надзвичайно проникливо й схвильовано, Ленiн говорить: – Ах, як би менi хотiлося побачити, що буде з Росiєю рокiв через сорок-п'ятдесят. Але цi хлопчики та й уся наша молодь вселяють величезну бадьорiсть... У голод i холод, роздягненi й роззутi, вони йдуть i вмирають за нове життя... Завiса повiльно опустилася. Зал просто вибухнув. Кiлька хвилин у залi шаленiла буря оплескiв. Тричi опускалася й пiднiмалася завiса. Чулися якiсь крики, але спершу не можна було розiбрати слiв. Нарештi пробилося: – Браво, Захарченко! Браво! Браво! I весь зал пiдхопив i почав скандувати: – Бра-во, За-хар-чен-ко! Бра-во, За-хар-чен-ко!.. Тривожний здогад уколов Вiтасика в груди. Вiн озирнувся на Iгоря Дмитруху. Той сидiв блiдий i розгублено клiпав очима. Вiтасик похапливо розгорнув програмку й одразу знайшов: У ролi Ленiна — заслужений артист УРСР В. Г. Захарченко. I тут же згадав: Роман говорив якось, що на роль Ленiна запросили з театру справжнього артиста, який живе десь по сусiдству з ними. То був ïхнiй Захарченко! Вiтасик ще раз обернувся, але тут, аплодуючи, всi встали, i вiн згубив Iгоря Дмитруху з очей. Зненацька в головi майнула думка: зараз Захарченко пiде додому, а на дверях... Вiтасик зiрвався з мiсця i, розштовхуючи людей, кинувся до виходу. Його штурхали, наступали на ноги, вiн дряпався об якiсь гострi жiночi прикраси, але не вiдчував болю. Швидше, тiльки б швидше!.. Бiля роздягальнi вже була черга. Невелика, кiлька чоловiк, але все одно довелося чекати. Не застiбаючись, вiн вискочив на вулицю i щодуху побiг до крайнього будинку. По сходах бiгти вже не було сили. Хапаючись за перила, вiн пiднiмався, переступаючи через двi сходинки. Аж ось i п'ятий. Вiтасик звiв голову i застиг. Iгор Дмитруха прямо рукавом ретельно витирав дверi. Вiн був у вушанцi, не чув крокiв Вiтасика i не бачив його. Вiтасик повернувся i тихенько навшпиньках пiшов униз... * * * А двадцять другого квiтня, в день народження Ленiна, у них була урочиста лiнiйка. Старша пiонервожата Марина сказала, що на лiнiйку прийде гiсть. Спершу довго не хотiла говорити хто (Секрет!.. Секрет!..), а тодi нарештi сказала: – Прийде заслужений артист республiки Володимир Гаврилович Захарченко. Той, що грав роль Ленiна в п'єсi Iм'ям революцiï. Дiвчатка радiсно заплескали в долонi, а хлопцi так i застигли, враженi. Iгор Дмитруха навiть зблiд. Оце новина!.. Хоч крiзь землю провалися! Як же йому в очi дивитися пiсля отого Фантомаса?.. I от Захарченко прийшов. Невисокий на зрiст, кругловидий, лисуватий, з веселими променистими очима. Iгор Дмитруха пригнувся, ховаючись за спину Тосi Рябошапки. Але Захарченко розшукав його поглядом, усмiхнувся привiтно й пiдморгнув — не бiйся, мовляв, усе в порядку, мир i дружба. Iгор одразу виструнчився, повеселiшав. – Дорогi друзi, — почав Захарченко.— Сьогоднi всi ми вiдзначаємо день народження Володимира Iллiча Ленiна, великого вождя трудящих усього свiту. Менi випало велике щастя — грати роль Володимира Iллiча на сценi. Не кожному акторовi випадає таке щастя... Ваша пiонервожата просила мене розповiсти, як я працював над образом Ленiна. Але я не буду вам цього розповiдати. Менi важко, друзi моï, розповiсти це так, щоб ви все зрозумiли. У нашiй акторськiй роботi є речi, якi iнодi переказати просто неможливо. Але єдине, що я вам скажу,— я не змiг би зiграти роль Ленiна, якби вiн не ввiйшов у моє життя з самого малечку, якби я протягом усього життя не вiдчував життєдайноï сили його iменi. I тому я хочу розповiсти вам один епiзод iз мого дитинства, що пов'язаний з iменем Ленiна... ...Я народився i провiв своє дитинство в селi, у маленькому селi на Киïвщинi. Отже, слухайте... Оповiдання Захарченка ...Був тисяча дев'ятсот сорок третiй рiк. Другий рiк страшноï нiмецькоï неволi. Окупацiï. Село наше, i до вiйни невелике, майже зовсiм обезлюднiло. Чоловiки на фронтi. Дехто, правда, прибiг був з-пiд Києва, в оточення попавши, та й одсапа-тись не встиг — нiмцi до концтаборiв попiдбирали. Молодь — у Нiмеччину погнали. Спершу нiби добровiльно закликали. Плакати по селу розклеювали: ïдьте до Великоï Нiмеччини! А тодi, не знайшовши дурнiв, зiгнали всю молодь у гурт i на станцiю, за п'ятнадцять кiлометрiв, там у теплушки заєратованi i — ту-ту! — до фатерлянду. Лишилися в селi самi дiди, та баби, та дiтлахiв жменька. Найстаршому серед нас, Федьковi Яременку, дванадцятий минав. Я та Галя Шамрай на пiвроку вiд нього меншi були. За нами — дев'ятилiтнi Ванько Ринда, Петрусь Нестеренкiв та Марiйка Гайчукова. А там сама дрiбнота дошкiльняча пiшла. Голе було село й наче мертве. Навiть нiмцi його обминали. Все, що можна було забрати,— забрали, а потiм ми ïх рiдко коли й бачили. Тiльки чули, як десь далеко гуркочуть машинами по шосе кiлометрiв за три вiд нас. Увесь жах окупацiï втiлювався для нас в особi пана старости — дiда Гурмази. I зараз, як згадаю його кремезну постать, довгi руки з чiпкими, павучими пальцями, баб'яче, безбороде й безвусе обличчя в дрiбних зморшках, а особливо його холоднi, пронизливi очi,— по спинi мороз ходить. Страшна то була людина — дiд Гурмаза. Кажуть, вiн з'явився в нашому селi десь одразу пiсля громадянськоï вiйни. Нiхто не знав, звiдки вiн родом,— мовчазний був, вiдлюдкуватий, похмурий завжди. Оселився край села пiд лiсом i жив самотньо: нi дружини, нi дiтей, нi родичiв. От тiльки одного разу... Напередоднi вiйни головою колгоспу став у нас Василь Семенович Гурарiй, дуже симпатичний, веселий i енергiйний дядько. Де б вiн не з'явився — наче сонце сходило: всi усмiхаються, жартують. Любив Гурарiй, щоб весело було. Казав: Хто не вмiє весело вiдпочивати, той i працює сумно. Це завдяки Василю Семеновичу з'явився в нашому клубi патефон — дивина на той час у селi. I щовечора вже не польку пiд троïстi музики, а фокстрот пiд Броня крепка и танки наши бьiстрьi витанцьовувала молодь. А Перше травня!.. Яке свято влаштував у сорок першому, вважайте, перед самiсiнькою вiйною, Василь Семенович Гурарiй! То був найщасливiший день мого дитинства. Ви ж знаєте, як любить дiтлашня свята. А тут ще таке свято! Спочатку була демонстрацiя. Нiколи в нашому селi не було демонстрацiï. I от... Майдан коло сiльради. На оббитому червоною китайкою єанку сiльради, як на трибунi, стоïть наш сiльський уряд: голова сiльради, сам Василь Семенович, члени правлiння i герой громадянськоï вiйни слiпий дiд Карпо. А повз них iде святкова колона. Вiдкрили демонстрацiю пiонери — з барабаном, пiд червоним прапором. Першими йшли я i Галя Шамрай. Нас тiльки-тiльки прийняли у квiтнi, на день народження Ленiна. Я йшов, i менi здавалося, що серце моє од гордостi, од радостi й щастя вискочить зараз iз грудей i покотиться-покотиться поперед мене. Ой гарно ж як було! А тодi було частування. В колгоспному саду, пiд квiтучими абрикосами, стояли довгi-довгi столи, i все село наше (так розпорядився Василь Семенович), все-все сидiло за цими столами, випивало й закушувало. I дiд Гурмаза сидiв теж. Сам Василь Семенович пiшов i привiв його. Всi — то всi! Такого свята не знало ще наше село. А вже танцiв, пiсень, смiху було! Цвiт з дерев облiтав од пiсень i реготу. Ми, пацани, то бiля Василя Семеновича товклися, смiючись з його жартiв, то бiля молодi пiсень пiдспiвували, то бiля дiда Карпа слухали розповiдi про громадянську вiйну, про боï з махновцями та петлюрiвцями. I от якось трапився нам серед тоï веремiï дiд Гурмаза. Вiн сидiв пiд деревом на землi, незвично збуджений, червоний вiд чарки, i сам собi спiвав: Посiя-ала огiрочки... I через ту надзвичайно святкову пiднесенiсть, через те, що навкруги буяла така радiсть, спiви та смiх, i дiд Гурмаза здався нам звичайною собi людиною. Тож Федько Яременко несподiвано спитав: – Дiду, а ви теж Махна й Петлюру громили, ге? Дiд Гурмаза звiв брови й весело реготнув: – Я?.. Громив! Аякже! Будь-будь! Я такий!.. Ге-ге! – Розкажiть. – А що?.. Пам'ятаю, вскочили ми в хутiр на конях. Пiдлiтаю я до одного бiльшовичка, миршавенький такий, в окулярах... Як змахну шаблею, я-ак рубону... Навпiл! I не кавкнув навiть... ге-ге!.. Ми перезирнулись отетерiло. – Та ж ви, дiду, за червоних, за бiльшовикiв билися, а ви кажете...— пискнула Галя. Дiд Гурмаза скис — аж перекособочило його. I голос одразу якийсь хриплий став. – Ага... Атож... За красних! Аякже!.. Я ж i кажу... А ви що думали, дурненькi... Махновця розрубав... Ворога революцiï... Ге-ге! — Далi писклявiше:— Ге-ге.— I вже зовсiм тоненько:— Ге-ге-ге! I обличчя в нього стало, мов у китайця: самi щiлини замiсть очей. I посмiшка пiдлеслива, запобiглива — аж гидко. Тут саме нас Василь Семенович погукав — стрельнуло йому затiяти спiльну гру дорослих та дiтей у квача. I побiгли ми, i закрутилося все, i забули ми думати про дiда. Стiльки гарних радiсних спогадiв було про тi свята, що про дiда й не згадували. А за пiвтора мiсяця й вiйна... Тiльки як прийшли нiмцi i призначили Гурмазу старостою, i вiн при всiх на майданi поцiлував у руку товстенького нiмецького офiцерчика, а потiм навiдлiг ударив тiтку Мокрину по обличчю, бо не стрималася вона й хихикнула,— тiльки тодi пригадали ми отой дiдiв спогад про громадянську вiйну. I дiйшло до нас, ким був насправдi дiд Гурмаза, за кого вiн воював У громадянську. Пiзнувато дiйшло. Вони стояли на тому самому сiльрадiвському єанку, де зовсiм недавно приймав парад Василь Семенович (ще нитки червонi на гвiздочках вiд китайки тiєï лишилися). Я дивився на дiда Гурмазу, на товстенького пихатого нiмчика, на двох iнших, бридких i грубезних солдатiв з автоматами на грудях,— дивився i нiяк не мiг збагнути, що ж це дiється в свiтi. – Весь цивiльний влада тепер у староста пан Гурмаза,— говорив нiмчик, плямкаючи губами. – Дiд Гурмаза — пан! Хе! — хихикнув менi над вухом Федько Яременко. – Хе! — хихотнув у вiдповiдь я. Але зовсiм то було не хе. Тiтка Мокрина перша в цьому переконалася. А незабаром i всi ми. Перший же наказ пана старости був такий: – Завтра вдосвiта на поле. Картоплю копати. Усi! Без винятку! До одного! I старi, i малi, i немiчнi. Картоплю з землi можуть вибирати й тi, хто ще або вже не ходить. Гуляти на май усiм селом могли... Сам обiйду всi двори. Як побачу кого в селi — запорю! I от, ледь почало сiрiти, потяглися всi на поле — наче погорiльцi... Хто дiтей малих на руках нiс, хто, на костури спираючись, шкандибав... А тiтка Мокрина тягла на вiзочку свого батька паралiзованого... Потiм староста походжав по полю мiж згорбленими людьми, мiж замурзаними дiтлахами, що бабралися в землi, визбируючи картоплю,— високий, ситий i, незважаючи на роки, мiцний, як той дуб,— походжав спроквола, раз у раз цвьохкаючи нагаєм. I коли пустотлива Гафiйка Жук — вона потiм загинула в Нiмеччинi — жартома кинула в когось iз хлопцiв грудкою землi, вiн мовчки оперезав ïï нагаєм по спинi. Так почалася неволя. Це було наче сон, наче марення якесь жахне. Ще вчора нашим життям була школа, уроки, оцiнки, пiонерськi справи... А про панiв, про ïхню жорстокiсть, свавiлля, про неволю ми тiльки читали в книжках — воно було далеке, чуже, iсторичне. Малюнок у читанцi, де пан б'є нагаєм хлопчика-крiпака, сприймався так само, як i малюнок, де були зображенi скiфи або нiмецькi пси-рицарi в латах. I раптом усе стало навпаки. З ранку до вечора ми працювали в полi, знемагаючи вiд утоми й безсилля, а над нами походжав пан з нагаєм i мiг щохвилини вдарити, одшмагати, навiть убити. А школа, уроки, пiонерськi справи — все стало далеким, наче мрiя. Здавалося, кiнця не буде тiй панщинi. Врожай у сорок першому був на диво багатий. Усього вродило — i в полi, i в городi, i в садах. А збирати — нема кому. Ото й мордував нас, малих i старих, пан староста, як сам хотiв. Перед окупантами вислужувався. По шiстнадцять-вiсiмнадцять годин примушував працювати. Уранцi встаєш — рукою-ногою ворухнути несила. До самiсiньких морозiв пiд Гурмазиним нагаєм горба гнули. Свою картоплю з мерзлоï землi, як з каменю, виколупували... Першого дня, як можна було вiдпочити, я не вставав до обiду. Не думав, що така насолода, така втiха — просто лежати не рухаючись. Не хотiлося нi ïсти, нi пити — тiльки лежати. Здавалося, нема в тебе рук, нiг, немає взагалi тiла, сама душа лежить i дихає... По обiдi в шибку постукала Галя Шамрай. – Володько, мерщiй! Дiд Гурмаза кличе. Сказав, щоб з книжками, з пiдручниками, з усiм майном учнiвським. Мабуть, школу вiдкриватиме! Я пiдхопився як ошпарений — та невже! Невже знову школа, уроки, людське життя! Похапцем зiбрав у портфелик усе своє добро: зошити, пiдручники, пенал, альбом для малювання, новiсiнький, ще не початий. Шапку на голову —i де й подiлася знемога, бiль у всьому тiлi — гайда з хати. Дiд Гурмаза жив тепер у колишнiй сiльрадi. Вiн сидiв на єанку в клейончатому перукарському крiслi з пiдголовником. Крiсло перенесли сюди за його наказом ще у першi днi окупацiï. Сидiв так велично, наче не в перукарському крiслi, а на царському тронi. Презирливо обдивився вiн строкатий рiзноростий наш гурт з портфеликами в руках (Федько Яременко ще й глобуса принiс) i глузливо посмiхнувся: – Що, ленiнцi, скучили за наукою? Га? – Ага! — вихопилося у Ванька Ринди. Вiн i на уроках завжди перший вискакував, руку тяг. – Що ж — буде вам наука! Ану витрушуй своï торби! Вивалюйте той непотрiб на землю. Бистренько! Ми розгублено перезирались i мовчали. – Та що ви, дiду...— заïкнувся було Петрусь Нестеренкiв. Але Гурмаза пiдвищив голос: – Ану, кому сказано! Бистренько! Марiйка Гайчукова не витримала, розстебнула, нахилила портфеля, i посипалися на землю зошити... Ляпнув альбом для малювання... Дзенькнула й покотилася пiд єанок чорнильниця-невиливайка. Аж тут Галя Шамрай скрикнула тихенько: – Не буду я! Не буду! I, обхопивши портфелик руками, притисла до грудей. – Га? Що? Дiд Гурмаза по-молодечому спритно скочив з єанку, схопив ïï за волосся i пiдняв над землею. – А-а-а-а-а!.. Менi аж заболiло на тiм'ï, наче то вiн мене... Опустивши Галю, вiн вихопив з ïï рук портфель i трусонув на землю. – Я вас, як комах, передавлю, коли будете огинатись! Ану! Ану! Вiн вихоплював у нас з рук портфелi i витрушував з них книжки. Скоро все наше учнiвське добро чималенькою купою лежало на землi перед єанком. Гурмаза клацнув запальничкою (подарунком нiмця), нахилився i пiдпалив зошит, що лежав скраю. Закурився синiй димок, i вогник поповз по сторiнцi, залишаючи чорний слiд попелу, i, розгоряючись, застрибало по книжках полум'я. Збившися в тiсний гурт, ми зацiпенiло дивилися на те вогнище. Горiли Букварi, Читанки, Задачники. Горiли Географiя, Ботанiка, Iсторiя. Горiли щоденники, фiзкультура, спiви, батькiвськi збори, педнаради — всеньке шкiльне життя. Горiло наше дитинство... – Я з вас бiльшовицький дух виб'ю, гуртовi дiти! Дощенту випалю,— хрипiв Гурмаза.— Ви в мене забудете, що таке будь готов! — завжди готов!. Ану берiться за руки та в танець довкола вогнища! Ану! Ошелешенi, ми мовчки перезирались i ще тiснiше тулились одне до одного. Тодi вiн вихопив нагая i ну шмагати нас по чiм бачив. Ми кинулися врозтiч. – Куди? Назад! Уб'ю! Та хiба зупиниш? Страх позаганяв нас додому, по закутках, кого куди — на горища, пiд пiч, у льох... Матерi, дiзнавшись, у чiм рiч, кинулися до Гурмази, впали йому в ноги. – Пане старосто! Не чiпайте дiтей! Змилуйтеся! Та Гурмаза й на них криком: – Усi ви комунiсти! Знаю я вас! Усi за совєтiв! I вилупкiв своïх понаучували! А тепер новий порядок! Не совєти — я тепер влада! I я ïх перевчу! Я з них совєцьке витравлю! А будете огинатись — усе село знищу. Скажу нiмцям, що партизани,— дощенту спалять... ...Наступного дня вiн знову скликав нас. На цей раз не кричав, не лаявся, навiть нагая з-за халяви не виймав. Сказав тихо: – Як не будете мене слухатись, я не вас, матерiв ваших каратиму. В концтабори пошлю або в Германiю. От! I це вплинуло на нас найдужче. Виходу не було. Хто ж допустить, щоб через нього мати рiдна постраждала? I тепер, повертаючись додому пкля Гурмазиноï науки, кожен бадьоренько казав, коли мати питала: – Та нiчого, мамо, нiчого. Нiчого страшного. Маршируємо, спiваємо та й усе. Цiкаво навiть... А в самого наче гострий нiж у серцi повертався. Вiн був природжений кат. Ще вiдтодi, як накивав п'ятами з розбитоï махновськоï банди, вiн, мабуть, усе своє життя чекав нагоди, щоб позбиткуватися, познущатися з когось. Усе життя тамував нестримну жорстокiсть. I нарештi допався. Починалося з того, що вiн виносив у двiр патефон (той самий, пiд який танцювали колись у клубi), ставив платiвку з нiмецьким маршем i примушував нас крокувати. При цьому позирав лихим оком i казав завжди одне й те саме: – По-га-но! На Перве мая, ленiнцi, ви не так марширували! Ну, нiчого, я вас навчу. Бистренько. I призначав кожному покарання: одному присiдати разiв сто, поки той падав знесилений i доставав за це нагая, другому стрибати на однiй позi. Далi починалася теорiя. – Гуртове — це чортове... Своя пазуха ближче... Кожна пташка своïм носиком живе... I комар кобилу загризе, коли вовк поможе... Всякому мило своє рило,— научав вiн нас, пiдкрiплюючи своï слова нагаєм... Зрозумiв я тодi, що наймерзеннiше, найогиднiше, найстрашнiше на свiтi — це зрадник, запроданець, прихвостень ворожий. О, яких тiльки прокльонiв не накликав я на голову Гурмази, зцiплюючи вiд безсилоï лютi зуби! I от одного разу... То вже було восени сорок третього року. Я добре пам'ятаю — був саме четвер. Бо назавтра — п'ятниця. А по п'ятницях збирав нас Гур-маза на науку. Вечорiло. Ми з матiр'ю щойно повернулися з поля й готувалися вечеряти. На столi парував горщик з картоплею в мундирах, лежало двi часничини i купка сiроï солi. Нараз рипнули дверi, i в хату зайшов хлопець. Рокiв дванадцяти, виснажений, стрижений, з худеньким сидором за спиною. Мiняльщик,— одразу подумав я. Тодi городяни ходили по селах, мiняючи рiзнi речi на продукти. I деякi сiльськi глитаï наживалися на цьому: можна було побачити дядька на возi в габардиновому макiнтошi або тiтку, що поралася по господарству в бiлих фетрових ботиках... Хлопець чемненько привiтався й одразу почав розв'язувати свого сидора: – У мене є... Якраз для вас... По-моєму, пiдiйде... Для хлопця вашого... Тiльки я крупiв хочу... Вiн витяг сiрий вiгоневий светр iз свiжими, невмiлою рукою пришитими латками на рукавах. – Дуже теплий! Дуже! Я його просто на сорочку вдягав i ганяв за машинами на ковзанах. У тебе ковзани є? — звернувся вiн до мене. Я заперечно похитав головою. – От шкода,— щиро пожалкував вiн.— Я своï промiняв. А то б... Тiльки я крупiв хочу. Мати журно похитала головою: – Ех, синку!.. Якби ж то вони були... крупи тi... Бачиш, картоплею самi перебиваємось... Вiн подивився на паруючий горщик i ковтнув слину. Мати помiтила: – Та що ж це ми стоïмо! Сiдаймо до столу. Повечеряємо разом. Вiдстовбурченi вуха його густо почервонiли, вiн похапцем став запихати светр назад у мiшок: – Нi, нi, дякую... Я тiльки мiняти. – Та сiдай, синку, чого вже там. – Нi, нi, що ви,— якось злякано сказав вiн, тремтячими пальцями зав'язуючи сидора. – Та не будь же таким проханим... Невже, коли б я до тебе прийшла, ти не пригостив би мене. Та й частування в нас не таке, щоб... Може, гребуєш? – Та нi, що ви, я якраз дуже люблю картоплю. – Отож i сiдай швиденько, бо вистигне, i ми через тебе холодну ïстимемо. Вiн нiяково усмiхнувся до мене й знизав плечима, мовляв, бачиш, я не хотiв, та примушують. I сiв до столу. – Скажи, а це ти сам латав светр?—спитала мати. – А що — видно? — почервонiв вiн. – Не дуже... Але трошечки... — усмiхнулась мати.— Ти з ким живеш? – З мамою. Мати пильно глянула на нього: – I вона не знає, що ти мiняєш свiй светр? Так? Вiн опустив голову: – Вона лежить... У неï ноги опухли... Хлопець одклав надкушену картоплину — згадавши свою матiр, вiн уже не мiг ïсти. Мати мовчки пiдвелася з-за столу й вийшла з хати. Я знав, що вона робитиме, Це вже не вперше. Вона полiзе на горище, дiстане заповiтний мiшечок борошенця (зима ж попереду!) й одсипле для хлопця. Не в обмiн за светр — просто так. Вона вже одсипала. Якусь хвилинку ми з ним посидiли мовчки. Потiм я спитав: – Як тебе звати? – Владлен. – Ти що — поляк? – Нi. Батько — росiянин, мати — украïнка. – А iм'я якесь... не наше. – Гм! Не наше! — гмикнувши, усмiхнувся вiн.— Ти що! Дуже якраз наше! Ти знаєш, яке це iм'я? Владлен. Володимир Ленiн скорочено. Я двадцять другого квiтня народився, в день народження Ленiна. I тато дав менi таке iм'я! От! – Ага... Ти диви...— Я зразу якось не найшов, що сказати, подумав i спитав:— А де зараз твiй тато? – Не знаю. Десь на фронтi. Воює проти цих... А твiй? – А мiй... загинув. Пiд Києвом. У концтаборi. Дядько один приходив, казав — сам бачив... У сорок першому. Вiн спiвчутливо зiтхнув. У цей час увiйшла мати з важкеньким вузликом у руках. – На от борошна трошки. Вiн одразу якось просвiтлiв зрадiло: – От спасибi! Светр на вашого сина якраз буде, от побачите! — i швидко почав знову розв'язувати свiй сидiр. Але мати сказала: – Не треба. Хай тобi лишається. Зима скоро. Хай. Вуха Владлена враз спалахнули, вiн зашарiвся: – Нi, вiзьмiть... Я не старцюю. Вiзьмiть... – Нi,— твердо вiдповiла мати.— Не треба свою маму засмучувати. Вона переживатиме, як ти взимку мерзнути будеш. – Нi, вiзьмiть... Я так не хочу,— наполягав вiн.— Вiзьмiть... Ну, будь ласка... – Не видумуй, синку,— лагiдно сказала мати.— Я ж не так про тебе, як про твою маму дбаю. – Тодi я вам одроблю. Мати усмiхнулась: – Хiба ми схожi на таких, що батракiв наймають? – Тодi я не хочу. У вас у самих ïсти нiчого. – Отож-то воно. Брати соромно в багатих... Бо то подачки. А бiднi подачок не дають. Бiднi дiляться. – Ну, тодi я вам щось зроблю. Я теслярувати вмiю. Слово честi. I взагалi... – Ото впертий хлопець! Хай завтра побачимо... А сьогоднi... Все одно пiзно вже. Тобi треба десь ночувати. Лишайся в нас. ...А потiм ми лежали з ним на печi i пошепки розмовляли. Власне, говорив бiльше вiн, а я слухав. Владлен з матiр'ю жили на бульварi Шевченка бiля Бессарабки у величезному холодному будинку, з вiкнами, позабиваними фанерою. Першоï зими трохи не вмерли з голоду. Мати його, вчителька мови i лiтератури, була погано пристосована до практичного життя (вiн так i висловився). Сусiдка пробувала навчити ïï торгувати на базарi, але з того нiчого не вийшло, хоча мудрiсть була нескладна — купити щось оптом, а продавати вроздрiб. Так, щоб мати якийсь виторг. Голоднi покупцi викликали в матерi жалiсть, вона не могла втримати цiну i була рада, коли збувала товар по собiвартостi. Пробував зайнятися комерцiєю i Владлен. Торгував сигаретами, сахарином. Навiть зварив один раз мило на продаж (яке хоч i не милилося, але бруд змивало). Та стати справжнiм торговцем не змiг i вiн. Чогось бракувало в його характерi, щоб, стоячи на розi, отак хвацько, як iншi, вигукувати: Єсть сигарети Лiванте! Єсть сигарети Гунiя, Юно! Гонвед! Симфонiя! Пара — три! Пара — п'ять! Навались, в кого грошi завелись! Владлен стояв мовчки i лише зрiдка, простягаючи пачку сигарет, промовляв: Будь ласка!.. Будь ласка! Скоро вiн кинув торгiвлю. Одне тiльки згадував з блиском в очах. Вiн торгував бiля кiнотеатру Орiон (довоєнний Ударник на Галицькому базарi), i бiлетерша за пару сигарет пускала в кiно. Я аж рота роззявив, коли вiн розказував менi про Ешнапурського тигра, Iндiйську гробницю. – А Зрадливий Екегарт — Тео Лiнген! А Сiм рокiв невдач з Гансом Рюманом! А Веселi волоцюги!.. Слухай, можна пупа порвати! Такi комiки!.. Я клiпав очима i мовчав. Невже десь люди зараз смiються?! Невже може бути смiшним щось, пов'язане з нiмцями?! Я не мiг цього збагнути. Комiки! Добрi менi комiки... Вiшають i розстрiлюють людей! Я взагалi в кiно був лише кiлька разiв за своє життя. Точнiше — п'ять. Бо ходити треба було за чотири кiлометри, аж в Iванкове, куди приïздила кiнопересувка. А вiн, бач... Ешнапурський тигр, Iндiйська гробниця... У мене ворухнулось недобре почуття до нього. Та воно не встигло змiцнiти i оволодiти мною. – Кепськi в них справи,— зашепотiв Владлен зовсiм тихо.— Драпають вони. Ранiше машини ïхали здебiльшого вниз по бульвару до Бессарабки повз наш будинок, а тепер навпаки — на захiд, на Брест-Литовське шосе. I такi обшмульганi, пошарпанi... Драпають. А нещодавно нашi бомбили Киïв. Здорово бомбили! Ми з мамою стояли в парадному пiд сходами, дивилися крiзь прочиненi дверi, як у небi, осяваючи весь Киïв, повiльно спускалися на парашутах скинутi нашими освiтлювальнi ракети; прислухалися, як десь гупають бомби i (от не повiриш!) шепотiли: Давайте, голубчики, давайте!.. А про капiтана Калашникова чув? Нi? А в нас у Києвi про нього весь час говорять. Однi кажуть, правда, Колесник, iншi Колесников, але бiльше Калашников. Нiмцi його, як вогню, бояться. Вiн iз своïми партизанами ïм капут робить. Скоро, брат, усе перемiниться... Нашi вже зовсiм близько... Iдуть, iдуть.— I так вiн це переконано сказав, що менi аж жарко стало вiд хвилювання. Здалося менi, що з тоï митi серце моє стало битися по-iншому, не так, як доти. ...Владлен уже давно спав, а я все ще лежав i думав. I думки стрибали i плуталися в моïй головi. Як же це так? Десь нашi вже зовсiм близько, а над нами збиткується нiмецький запроданець Гурмаза. Десь нiмцi вже драпають на обшарпаних, обшмульганих машинах, а ми наймитуємо на дiда Гурмазу. Десь вiдважний капiтан Калашников робить нiмцям капут, а нас ставлять на колiна перед Гурмазою. Та що там! Десь люди просто смiються, хай навiть з якогось дурного нiмецького зрадливого Екегарта (бо так i треба, бо живi люди мусять смiятися, навiть у неволi,— iнакше вмре ïхня душа), а ми не те що смiятися, бiгати забули, ходимо, насилу ноги тягнемо, маленькi згорбленi дiдусi й бабусi. Ще рiк-два такого виховання, i ми станемо отарою — безвiльною, безсловесною — куди ïï женуть, туди вона йде. Тодi я не розумiв, тiльки тепер збагнув, що це було саме те, чим смертельно страшний фашизм, окрiм убивства i катувань,— вiн робив з поневолених людей покiрних безвiльних рабiв. I це було гiрше од смертi. Я лежав на печi у непроникнiй чорнiй пiтьмi, i менi хотiлося заснути й бiльше не прокидатися. Завтра ж п'ятниця... Так зле, так тяжко менi ще нiколи не було. Коли довго не спиш, то здається, що тiльки на хвилиночку задрiмав, як уже й ранок. Я розплющив очi i одразу все пригадав. Нiби й не спав зовсiм. Той самий страшний тягар на серцi. Владлен уже встав i, вмиваючись, смiшно пирхав. Хоч би вiн пiшов скорiше, ще до того, як менi йти,— з тугою подумав я. Не хотiлося, щоб вiн узнав про ту нашу науку,— так гостро вiдчув я раптом усю принизливiсть ïï. Але Владлен не поспiшав. Походжав по подвiр'ю, роздивляючись довкола. Зупинився бiля сарая i сказав менi (матерi вже не було, ще вдосвiта пiшла на поле): – Хочеш, я вам оцi дверi полагоджу. Ич, дiрявi якi! Вiн усе-таки хотiв одробити. – Та в нас i дощок нема,— сказав я, нетерпляче тупцюючись: менi вже час було йти. Через польовi роботи наша наука починалася рано i була дуже коротка — пiвгодини, але нiколи не вiдмiнялася. Головне — система i порядок,— казав дiд Гурмаза. Але, я думаю, та жорстока наука просто давала йому втiху, приносила якусь злу радiсть. Владлен помiтив моє нетерпiння: – Ти кудись iдеш? – Та треба...— промимрив я. I раптом, несподiвано для самого себе, став розказувати йому все — про дiда Гурмазу, про своïх друзiв, про нашу науку... Вiн слухав мовчки, не перебиваючи нi словом. Я не встиг договорити. З вулицi почулося тоненьке Галине: – Володько! Мерщiй! Битиме ж! Щось наче штовхнуло ззаду, i ноги самi понесли на вулицю (вже давалося взнаки виховання). Я тiльки встиг крикнути на бiгу Владленовi: – Прощай! Хвiртку зачиниш!.. Цього ранку Гурмаза був у доброму гуморi. Вiн сипав жартами i дрiбненько смiявся. – Ану бадьорiше, пуголовки! Повзете, як вошi по собацi, болячка вам у печiнки. Бадьорiше, ковiнька вам в око, хе-хе-хе-хе!.. Коли Федько Яременко, що йшов передi мною, ненароком збився з ноги, i я спiткнувся, ледь не впавши, Гурмаза весело сказав менi: – Ану дай йому по мармизi добренько! Ану дай! Я дозволяю. Повчи його, щоб знав, як ходити. В око цiль, в око! Я мовчав i не рухався. Все завмерло в менi. – Ну! — пiдвищив голос дiд Гурмаза. – Не буду! — тихо сказав я. – Щось я не розчув, повтори!— сказав вiн i витяг з-за халяви нагая. Всiм єством я вiдчував небезпеку, серце зупинилося в грудях, ноги затерпли, але повторив: – Не хочу! I враз вогнем опекло спину, потiм груди, шию, щоки... Наче свiт спалахнув пекучим полум'ям. I тодi несподiвано пролунав дзвiнкий голос: – Перестань, катюго! Перестань, гад! Удари вмить припинилися. Я звiв очi — на парканi сидiв Владлен. – Ти — пiдлий запроданець! Нам про тебе все вiдомо. Я — зв'язковий капiтана Калашникова! Вiн звелiв передати — тебе жде страшна кара. Скоро прийдуть нашi. Начувайся! Дiд Гурмаза так i закляк з нагаєм у руцi. Спершу зробився бiлий-бiлий, як стiна, потiм почав наливатися кров'ю. – Га... га... ти... ти... — йому одiбрало мову. Вiн зробив рух у напрямку до Владлена, але зупинився i кинувся назад до будинку. Вiн бiг згинцi, наче тiкав, через весь двiр, якось криво, припадаючи на лiву ногу й хрипко вигукуючи: – Ну пожди!.. Пожди!.. На порозi перечепився i впав. I аж засичав, як змiя. – Тiкайте! — крикнув Владлен i стрибнув з паркану на вулицю. Ми сипонули до ворiт. Я догнав Владлена вже бiля грейдера й крикнув: – Сюди, стежкою! Ми звернули до Галиноï хати, пробiгли садок i подалися городами на край села, до лiсу. Тiльки в лiсi одсапались i пiшли повiльно. Довго мовчали. – I як ти так...— сказав я нарештi.— Вiн же мiг тебе вбити на мiсцi. Вiн же такий... – Бач, не вбив... Вiн боягуз. Точно. Всi зрадники боягузи. Помсти, кари бояться. Я згадав, як бiг дiд Гурмаза через двiр, пригнувшись i спотикаючись, як упав на порозi, i подумав, що, мабуть-таки, правда — боягуз. Чого вiн бiг у хату? По зброю? Не бачили ми в нього нiякоï зброï, крiм нагая! Та й хiба став би хтось ждати, поки вiн винесе з хати зброю й стрельне? Звичайно, нi. Отже, виходить, злякався Владленових слiв про капiтана Калашникова — дав можливiсть утекти. – Тепер вiн вас уже не зачепить, от побачиш,— упевнено сказав Владлен.— А ви ще йому якусь листiвку на дверi почепiть, з погрозою... Нiбито вiд партизанiв. Тодi ще дужче боятиметься. Ми вийшли на узлiсся. Внизу, в долинi, серед вибалкiв гадючився шлях. – Ото на станцiю. Ти дорогою не йди, краще ярами... Кiлометрiв на п'ять ближче, нiж грейдером... Ну, прощай,— я одвiв очi й тихо додав:—Спасибi тобi... Вiн постояв трохи, роздумуючи. Потiм розстебнув сорочку й полiз за пазуху. На майцi зiсподу в нього була потаємна кишенька. Вiн дiстав з неï щось i подав менi. – На! На пам'ять!.. Я його всю вiйну ношу... Це був портрет Ленiна в дитинствi — малого Володi Ульянова — в простенькiй фанернiй рамочцi. Невеличкий, умiщався на долонi. У мене закалатало серце. Уявiть собi — кругом нiмцi, вороги, окупацiя i тут... Я взяв той портрет i сховав пiд сорочку. В мене не було кишеньки, я просто тримав його в руцi коло серця. Вiн був теплий вiд тепла Владленових грудей i грiв мене. Я дивився Владленовi вслiд, поки вiн зник з очей... У той же день на дверях сiльськоï управи з'явилася листiвка, писана друкованими лiтерами на зворотi плаката, що закликав ïхати до Великоï Нiмеччини. Гурмазо! Пiдлий зраднику i вбивця! Червонi вiйська вже зовсiм близько. Скоро ти понесеш кару за все. Начувайся! Твiй час надходить. Капiтан Владлен Калашников. Дiда Гурмази не було. Одразу пiсля нашоï втечi вiн запрiг коней i чвалом погнав у Iванкове. Вiн приïхав аж уночi, i ми не бачили, як вiн реагував на листiвку. Знаємо тiльки, що читав, бо зiрвав i пошматував на дрiбненькi клаптики. А на ранок знову запрiг коней i кудись поïхав. А ми знову зiбралися на горищi, i Галя довго слинила олiвця й виводила на паперi слова новоï листiвки. Ми дивились, як вона старається, i, сопучи в неï над вухом, докидали кожен своє слово, щоб було дошкульнiше й мiцнiше. Я вiдчував невимовну полегкiсть, звiльнившись од страху, впевнившись у нашiй силi. Гурмаза давно б уже наслав карателiв у село. А не насилає — значить, боïться. Тремтить за свою шкуру. I подумалося менi: недарма називав нас дiд Гурмаза ленiнцями. Вiн вважав, що глузує з нас, а воно вийшло правда. Ми вiдчували себе зараз справжнiми ленiнцями-пiдпiльниками. I керiвник у нас був — Владлен. Найперший серед нас ленiнець, що повернув нам вiру, впевненiсть i надiю. Кiлька днiв Гурмази в селi не бачили. I, наче подiяли враз Владленовi слова, поширилися по селу чутки, що нашi йдуть, вже зовсiм близько. I справдi, добре прислухавшись, можна було почути, як десь далеко-далеко гримотить,— наче ïде по брукiвцi валка пiдвiд. I якось уранцi Галя влетiла до мене захекана: – Володько, Гурмаза втiк! Ми гайнули до будинку сiльради. Вiкна й дверi були розчиненi навстiж. По пiдлозi порожнiх кiмнат вiтер ганяв клаптi наших листiвок... Гурмаза втiк уночi, потай, щоб не бачили люди. Забрав iз собою все, що тiльки мiг. Видно, зiбрався в далеку дорогу зi своïми хазяями... Та заïхав вiн iще далi, нiж збирався,— аж на той свiт. Його знайшли мертвого на путiвцi кiлометрiв за п'ять вiд села. Серед уламкiв воза, серед розпанаханих мiшкiв з борошном i крупою, лежало покарьожене перукарське крiсло й валялася кришка од патефона. Снаряд влучив прямiсiнько у вiз. Жаль було коней. I жаль було патефона. Хороший був патефон. Через день у село ввiйшли нашi... ...От про що нагадує менi невеличкий портрет Володi Ульянова у звичайнiй фанернiй рамочцi, що стоïть тепер на моєму столi. Одразу пiсля вiйни я багато разiв бував у Києвi i намагався розшукати Владлена, ходив по дворах, що бiля Бессарабки. Але все марно. Я навiть прiзвища його не знав. Так я й не зустрiвся з ним бiльше. Але завжди, коли я читаю або чую десь про мужнiй вчинок, чи про самовiдданiсть, чи про якусь незвичайну героïчну подiю, менi здається, що то про нього. Бо не мiг вiн прожити непомiтне, сiре, буденне життя. Вiн неодмiнно мусив чинити подвиги, робити щось незвичайне. Недарма ж i iм'я в нього таке — Владлен. * * * Захарченко скiнчив. Усi сидiли тихо-тихо... I мовчали. На них — наче вiйнуло подихом далеких, важких i героïчних часiв. I на хвилину ïм здалося, що десь отут поряд з ними сидить лобатий хлопчик, худорлявий i виснажений, з недитячими скорботними очима i з таким надзвичайним iм'ям —Владлен... I оця його уявна, але така гостро вiдчутна присутнiсть у класi враз згуртувала всiх в одне цiле. Вони думали одну думку, вiдчували одне почуття. I почуття те — любов до своєï Батькiвщини, вiрнiсть ïй,— було найсвятiше з усiх почуттiв на землi... Захарченко пiшов, а вони ще довго були мовчазнi й задуманi. Нарештi Iгор Дмитруха не витримав i сказав хрипло: – Ух, я б йому, тому Гурмазi!.. – I я! — пiдтакнув Валера Галушкинський. I хоч нiхто бiльше не сказав нiчого — все було ясно без слiв... А тепер подивимося, що вони пишуть I от вони тихенько сидять за партами i пишуть контрольну. Це — не звичайна контрольна. Це — твiр. На вiльну тему — Ким я хочу бути. Начебто й стара, але для кожного в його особистiй долi вiчно нова тема... Тiльки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький i Кукуєвицький гордо перезирнулись i, не довго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: Буду космонавтом. А вже потiм дороги ïхнi розiйшлися — Спасокукоцький збирався летiти на Марс, а Кукуєвицький — на Венеру. Своï майбутнi космiчнi дороги зараз вони й описували. Шурик Бабенко, навпаки, довго думав, задерши голову й дивлячись на стелю... В душi його точилася боротьба. Йому дуже хотiлося стати знаменитим хокейним воротарем, таким, як Владислав Третяк. Але Шурик дуже погано катався на ковзанах,— ноги його пiдгинались i роз'ïжджались, як у корови на льоду. Всi в класi це добре знали. Тому вiн гiрко зiтхнув i став писати про те, що буде iнженером. Як тато. Нiна Макаренко (Макаронiна) писала, що мрiє стати льотчицею, як знаменита Марина Попович. Вона, звичайно, не вiд того, щоб стати космонавтом, як Валентина Терешкова, але Iгор Дмитруха сказав, що вiн чув, нiбито жiнок у космос бiльше не запускатимуть... Ярик Божко вирiшив вивчитися на дипломата. Вiн писав, що йому подобається складна, вiдповiдальна й небезпечна робота дипломатiв... I нiхто не догадувався, яку роль в його рiшеннi вiдiграла жувальна гумка (Вже хто-хто, а дипломати жують тую гумку, напевно, з ранку до ночi...). Туся Мороз писала, що мрiє стати директором зоопарку. Вона уявляла собi ту величезну кiлькiсть звiрiв i птахiв, яких вона щодня доглядатиме й любитиме, i серце ïï сповнювалося невимовною радiстю. А Ляля Iванова заздро дивилася на Тусю й гризла ручку. Вона не знала, що писати. Вона й не задумувалась над тим, що з неï буде, як вона виросте. Але ж треба було щось писати, i Ляля почала писати, що, мабуть, стане художницею. Хоча й сама в це не дуже вiрила. А от Вася Дубчак вiрив,— бо вже ходив у художнiй гурток Палацу пiонерiв i без малювання просто не мiг собi уявити життя. I для доказу вiн тут же, в контрольнiй, намалював свiй автопортрет. Льоня Монькiн теж твердо знав, чого хоче. Вiн хотiв бути директором магазину Фiлателiя. Хай би тодi хтось позмагався з ним у збираннi марок!.. Котька Швачко (Кiт) намiрявся зробитися винахiдником. У нього вже й зараз було кiлька генiальних iдей. I одна серед них — винахiд кишенькового, на транзисторах апарата Гiпноз благородства, який за допомогою потужних радiохвиль спонукав би людей до благородних вчинкiв i почуттiв. А Зойка Логвиненко (Заєць) писала не просто твiр. Вона писала вiрш. Про те, як радiсно жити на свiтi, коли квiтнуть квiти, коли сонце свiтить у вiконце, коли у тебе друзi в усьому Радянському Союзi, i хочеться радiти i довго-довго жити... Як ви вже догадалися, Зойка мрiяла стати поетесою... Вовка Онищенко планував собi стати олiмпiйським чемпiоном, а потiм тренером, як Сергiй Петрович. Галочка Бiлан i Свєточка Черненко писали, що мрiють вивчитися на лiкарiв. Тiльки Галочка хотiла стати педiатром, тобто лiкувати дiтей, а Свєточка — хiрургом, тобто вирiзати гланди й аденоïди... Мiж iншим, намiр зробитися лiкарями виник у них саме пiсля поïздки в Пущу-Водицю, коли вони так героïчно подали першу допомогу Нiнi Макаренко (Макаронiнi). Вiтасик Дяченко, червонiючи, писав, що хотiв би стати артистом. Як Захарченко. (Якщо вийде...). Таня Верба теж мрiяла стати артисткою. Спiвачкою. Але в неï певностi було бiльше. Вона справдi дуже гарно спiвала. Якось у них в класi була зустрiч з дитячим письменником. I на тiй зустрiчi Таня заспiвала пiсню. Дитячий письменник розчулився i сказав, що Таня напевне стане знаменитою спiвачкою. I навiть попросив, щоб вона зараз же видала йому перепустку на свiй майбутнiй концерт. I Таня написала на аркушику iз зошита перепустку й дала письменниковi. I письменник пообiцяв, що неодмiнно збереже ïï i прийде на концерт через рокiв п'ятнадцять, коли Таня стане знаменитою спiвачкою... Валера Галушкинський писав, що мрiє стати моряком — капiтаном далекого плавання. Мрiє вже багато рокiв, з самого дитинства. То була правда. У Тимка Довганюка теж проблем не було. Вiн твердо вирiшив водити трамвай. Як мама. А от Павлик Назаренко ще не надумався. Йому хочеться стати i авiаконструктором. Як Антонов. I селекцiонером-мiчуринцем. Як Ремесло. Зате Надя Трав'янко i Тося Рябошапка не вагаються — вони будуть ботанiками-селекцiонерами — це вже напевне. Вони вже ходять у Ботанiчний сад i дiстають там насiння, з якого вирощують у вазонах рослини. Люба Присяжнюк ще точно не знає, але, може, стане кравчинею — вона дуже любить шити. А Юра Хитрюк (Фiгура) знає точно — вiн буде токарем на заводi. Як його тато i старший брат. Iгор Дмитруха довго думав, як би точнiше сформулювати свою мрiю... Думав-думав i, нарештi, написав: Хочу бути Героєм Радянського Союзу! Iгор Дмитруха був Iгор Дмитруха... Схилилися над партами чотирнадцять хлопцiв i десять дiвчаток Думають. Пишуть. Сопуть... – Мiй четвертий Б — найкращий! — часто каже Лiна Митрофанiвна. – Мiй четвертий Б — неможливий! — так само часто каже Лiна Митрофанiвна. – Мiй четвертий Б доведе мене до iнфаркту! — каже Лiна Митрофанiвна. – Мiй четвертий Б тiльки й тримає мене на свiтi! — каже та ж сама Лiна Митрофанiвна. То коли ж вона каже правду?.. ЗМIСТ Давайте знайомитися!...... Спасокукоцький i Кукуєвицький . . Шурик Бабенко........ Макаронiна......... Ярик Божко......... Ляля Iванова i Туся Мороз ... Кiт i Заєць.......... Льоня Монькiн........ Фiгура........... Павлик Назаренко i Тимко Довганюк Вовка Онищенко........ Вiтасик Дяченко........ Оповiдання Захарченка..... А тепер подивимося, що вони пишуть... *** Всеволод Зиновьевич Нестайко ЕДИНИЦА С ОБМАНОМ Повесть (На украинском язьше) Для младшего школьного возраста Художник Вадим Николаевич Игнатов Издательство Веселка, Киев, Бассейная, 1/2. Редактор Н. I. Тищенко. Художнiй редактор Г. Ф. Мороз. Технiчний редактор М. К. А к о п о в а. Коректори С. В. Г о р д i ю к, Л. К. С к р и п ч є в к о. Здано на виробництво 12. XII. 1975 р. Пiдписано до друку 18. III. 1976 р. Формат 60Х84 1/16. Папiр друк. № 1. Фiз. друк. арк. 9. Обл.-вид. арк. 6, 69. Умовн. друк. арк. 8.37. Тираж 65 000. Зам. 1560. Цiна 39 коп. Видавництво Веселка. Киïв, Басейна, 1/2. Книжкова фабрика Атлас республiканського виробничого об'єднання Полiграфкнига Держкомвидаву УРСР. Львiв, Зелена, 20.
Одиниця з обманом